Українська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти к навигации Перейти к поиску
  1. ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ Шаблон:Hatnote

Шаблон:Картка Украї́нська мо́ва (МФА[ukrɑ̽ˈjɪnʲsʲkɑ̽ ˈmɔwɑ̽]Категорія:Статті з транскрипцією, історичні назви — ру́ська, руси́нська[1][2][3][* 1]) — національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї[* 2]. Є державною мовою в Україні[4].

Число мовців — близько 45 млн, більшість з яких проживає в Україні. Поширена також у Білорусі[5], Молдові[6][7], Польщі[8], Росії[9][10], Румунії[11], Словаччині[12], Казахстані[13], Аргентині, Бразилії, Великій Британії[14], Канаді[15], США[16] та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою у світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу[* 3].

Українську мову вивчає українське мовознавство, а також досліджує україністика (українознавство). Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез[17] — праслов'янська[18][19][20], давньоруська[21][22], південноруська X-XI століття[23][24] та інші[* 4]. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI століттях внаслідок інтеграції діалектів трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення[25]. У XVIIIXX століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади[* 5]. Противники української мови створили численні міфи щодо української мови.

Для запису української мови використовують адаптовану кирилицюгражданка»).

Норми української мови встановлюються у словниках української мови та українському правописі[26], які затверджуються Міністерством освіти і науки за рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук, інших наукових установ, вищих навчальних закладів[27]. До наукових установ Національної академії наук України, зокрема, належать: Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ (українська мова у зв'язках з іншими мовами).

Центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну мовну політику — Міністерство культури України.

Щороку 9 листопада в Україні відзначають День української писемності та мови.

Класифікація[править]

За генеалогічною класифікацією українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї[28][29][30].

Проте доктор філологічних наук Костянтин Тищенко стверджує, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис). Таким чином, він ставить під сумнів об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов[31].

Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова[32][33][34] (починаючи з IX—XI століття обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі, зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови[35], обидва народи до XVI століття мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову[36][37]).

За типологічною класифікацією українська є флективною мовою[38] синтетичного типу.

Файл:Modern Slavic Languages As Descendants of Protoslavic Dialects.png
Сучасні слов'янські мови як нащадки діалектів праслов'янської мови[31]
Файл:Modern Slavic Languages by Geo Principle.png
Поділ сучасних слов'янських мов за традиційними географічними, а не лінгвістичними критеріями[31]
Файл:Common Features of Ukrainian Language and Other Slavic Languages.png
Спільні риси української та інших слов'янських мов — найближчими до української є верхньолужицька та білоруська мови, найменше спільних фонетичних та граматичних рис - з російською[31]

Відмінності від інших слов'янських мов[править]

Схема родинних взаємин слов'янських мов

Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.

Згідно з списком Сводеша для слов'янських мов українська найбільш близька до білоруської мови (190 збігів з 207), на другому місце йде російська (172 збігів з 207), за нею — польська (169 збігів з 207).

Згідно з теорією проф. К. М. Тищенка, у лексичному плані найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), потім польська (70 % спільної лексики), словацька (68 % спільної лексики) та російська мова (62 % спільної лексики)[39]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.

Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найрельєфніше на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів[40].

На фонетичному рівні[40] українську мову вирізняє:

  • найбільша кількість фонем з усіх слов'янських мов — 48;
  • найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність[41];
  • найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
  • чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні[40] в українській мові:

  • послідовно збереглися флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)[42];
  • паралельно використовуються варіантні флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові);
  • функціонують паралельні форми творення майбутнього часу: синтетична (ходитиму) та аналітична (буду ходити).

Вплив на інші мови[править]

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови: на польську[43], російську та білоруську літературні мови. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник[44], румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна[44] тощо).

Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[45], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[46]).

Назва[править]

Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI століття, на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до середини XIX століття основною назвою мови, що тепер зветься українською, було поняття «руська мова»[* 6]. Це почало вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII столітті стали позначати свою мову схожим прикметником (Шаблон:Lang-ru-dor).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, термін «українська мова» зрештою поступово переміг в усіх українських регіонах.

Файл:Шкільне свідоцтво з гімназії з руською мовою навчання 1932-33 роки.jpg
Шкільне свідоцтво про навчання в гімназії з руською мовою навчання

Крім того, у різний час вживали такі назви:

  • про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
  • коза́цька мова в Гетьманщині (епізодично).[47]
  • малоросійське / малоруське наріччя, або південноросійське / південноруське наріччя, в Російській імперії
  • русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
  • угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині[48]
  • козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані
  • руська мова (офіційно) в Польщі

Історія[править]

Давні часи. Формування та установлення мови[править]

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдності (до VI століття н. е.)[49][50][51]. Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови.

«Повѣсть временныхъ лѣт» (Повість минулих літ), 14-й лист Радзивіллівського літопису (список XV ст.), що змальовує похід Віщого Олега на Царгород. Мова та поетика цієї пам'ятки позначені великим українським (південноруським) впливом

Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови трапляються уже в пам'ятках XI—XII століттях, що походять з Південної Русі[52]. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (XIV—XV століття). Український народ сформувався в Київській Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в XIII столітті його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.

Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й половині XVI - 1-й пол. XVII століть українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід - південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців з місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови[53].

Найхарактерніші фонетичні, граматичні і лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбувається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище тощо), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) тощо.

З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.

145px 300px
Східнослов'янські мови
6—14 століття
Межі поширення української мови
15 століття

Новий і новітній часи[править]

На початку XVIII століття указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською[54]. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

З кінця XVIII століття зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський[55][56]. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної[57]. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш[58], І. Я. Франко[59], Леся Українка[60], Панас Мирний[61], М. М. Коцюбинський[62] та інші письменники. У 60 — 80-х роках XIX століття розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863 року[63], Емський указ 1876 року[64]).

З початку XX століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається під час відновлення української державності і практично до кінця 1-ї третини XX століття, відколи набуває статусу єдиної державної мови, натомість вживання російської було заборонено[65]. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови[66][67], однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.

1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості Верховна Рада республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996 року.

120px 210px 220px 210px 210px
Українська
мова 1914
Діалектологічна мапа української мови, 1871 р.
Поширення української мови
1897
Українська в Російській імперії
1897
Українці в Австро-Угорщині
1910

Поширеність[править]

Географія поширення[править]

Українська мова у світі. Червоний: декілька мільйонів; рожевий: декілька тисяч Українська як рідна мова за переписом 2001 р. Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001 р.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х рр. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (ХXI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдишXV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бессарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[68].

Кількість носіїв[править]

Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) 1998 та 2001 року

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5 % населення України, та 85,2 % етнічних українців[69]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб[70]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[71][72], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[73]), США (129 тис. мовців[74]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[75], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[* 7][76]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб[77][78]), Румунії (57 тис. мовців[79]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[80] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[81][82]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[* 8]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[83] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[84]) та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[85] або 22 місце[86] у світі. Вона є також третьою[85] або другою[86] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[87] до 45 млн осіб[88], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Річний наклад журналів та інших періодичних видань українською мовою 2004 року становив 28 % від загальної кількості, тоді як ще 1995 р. становив 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком у Росії.

На наявну деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української та російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8 % населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, 2005 року:

  • українську мову вважали рідною лише 64,3 % населення;
  • російську 34,4 %;
  • іншу — 1,5 %.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

  • переважно українська — 41,8 %;
  • переважно російська — 36,4 %;
  • обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.

Українська мова в Інтернеті[править]

Частка запитів до пошукової системи «Yandex» українською мовою, осінь 2010 р.

За даними пошукової системи «Yandex», восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33 %, найменша — в Криму — 3,7 %. Щоправда російськомовними вважались також і ті запити, які однаково писалися що українською, що російською мовами.[89]

У 2010 році кількість блогерів, які пишуть українською мовою, склало 8 % (у 2009 році — 7 %). Українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29 % від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27 %), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5 %, у 2009 р. — 7 %).[90]

Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом: Google[91], Yandex[92], Bing[93] (від «Microsoft»), META[94] та Uaport.net[95]. 20 березня 2012 користувачам мікроблоггінгового сервісу Twitter стала доступна бета-версія україномовного інтерфейсу.[96]

Діалекти[править]

Діалекти та групи діалектів української мови.    ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ (говори)    Західнополіський говір (1)    Середньополіський говір (2)    Східнополіський говір (3)    ПІВДЕННО-СХІДНЕ НАРІЧЧЯ (говори)    Середньонаддніпрянський говір (4)    Слобожанський говір (5)    Степовий говір (6)    ПІВДЕННО-ЗАХІДНЕ НАРІЧЧЯ (говори)    Волинський говір (7)    Подільський говір (8)    Наддністрянський говір (9)    Надсянський говір (10)    Покутсько-буковинський говір (11)    Гуцульський говір (12)    Бойківський говір (13)    Закарпатський говір (14) ♦ Лемківський говір

Сучасна українська мова має три наріччя[97][98][99]:

Три наріччя української мови виділялися не завжди. За давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічно-мовні групи — північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя. У протиставленні давніх північно-східного і південно-західного наріч, очевидно, до певної міри відображається ще племінний поділ південної частини східних слов'ян. Давні східнослов'янські племена або союзи племен відрізнялися певними мовними рисами, що кожне плем'я (союз племен) мало свій говір як особливу мовну систему. На думку М. Ф. Наконечного, є підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, деревлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами. На думку О. О. Шахматова, прямих нащадків полян, деревлян і сіверян можна визнати в населенні північної Київщини і Волині, південних районів Чернігівщини і північних Полтавщини. К. П. Михальчук уважав, що давні північно-східні говори співвідносяться з полянами і деревлянами; сіверяни і дреговичі, на його думку, належали до перехідного типу між північноруськими і південноруськими племенами. З південно-західною групою співвідносяться дуліби (на Волині) і хорвати (в Галичині). Уличі і тиверці (на Поділлі) були перехідною ланкою між північно-східною і південно-західною групами[104].

Давнім північно-східним говорам відповідає сучасне північне наріччя української мови, прямим відповідником давнього південно-західного наріччя є сучасні південно-західні говори. На таку співвідносність між давніми і сучасними наріччями вказують архаїчні, співвідносні з давньоруською добою фонетичні риси. Південно-східне наріччя виникло порівняно пізно внаслідок складного історичного процесу взаємодії первісних північно-східного і південно-західного наріч. Усі північні і більшість південно-західних говорів є старожитніми. Північне і південно-західне наріччя характеризуються діалектною розчленованістю, що зумовлена різними чинниками: відбиттям певною мірою мови давніх племен, стабільністю меж колишніх феодальних і державно-адміністративних утворень, поміркованою інтенсивністю міграції населення. Південно-східне і південно-західне наріччя співвідносні в плані взаємодії з новою літературною мовою в процесі її становлення: південно-східне наріччя лягло в основу нової загальноукраїнської літературної мови, південно-західні говори були основою західноукраїнського різновиду літературної мови, що існував у XIX і на початку XX ст[105].

У середовищі кобзарів та лірників утворилося українське професійне арґо — лебійська мова.

Суржик[править]

Докладніше: Суржик

Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології, 2003 р.

Суржиком називають ненормативне мовлення українців, що увібрало в себе елементи російської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).

Це явище виникло наприкінці 17 — на початку 18 століть, коли асиміляційна політика Російської імперії перервала розвиток староукраїнської писемної традиції на території Наддніпрянщини.[106] Термін «суржик» на позначення мовного явища почали використовувати в першій чверті 20 століття.[106] Ймовірно, цей термін походить із народної мови, де в прямому значенні позначав суміш різних видів зерна, а в переносному — людину змішаного походження.[106][107]

В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).

Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.[106] При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.[106] Поширеність суржику залежить від мовної освіченості.[106]


Статус[править]

До 1990-х років українська мова близько 376 років перебувала під забороною чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі[* 10].

Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 24 березня 1918 року (Закон «Про державну мову»)[108], а також з 15 лютого 1919 року окремо була затвержена у даному статусі в Західній області Української Народної Республіки (Закон «Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки»)[109], була державною в Карпатській Україні (Конституційний Закон ч.1 § 4). У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року[110], коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР.

Україна[править]

Відповідно до статті 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[111], українська мова є єдиною державною мовою України.

« Стаття 10.

Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

»

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року[112] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У 2018 р. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 156/2018 передбачає заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України[113]

Педагогам, які навчають за кордоном українською, оплатять проїзд і страховку. 3 квітня 2019 року Уряд затвердив Порядок направлення педагогічних працівників для роботи у закладах загальної середньої освіти за кордоном, у яких предмети викладаються українською мовою[114].

Придністров'я[править]

Придністров'я де-факто контролюється самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою, згідно з конституцією якої українська мова є однією з трьох офіційних мов на рівні з російською і молдавською.[115].

Міжнародне товариство де-юре визнає територію Придністров'я «Автономним територіальним утворення з особливим правовим статусом» Республіки Молдова. Згідно з законом Республіки Молдова: «Про основні положення правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)» українська мова є однією з трьох офіційних мов[116]

1994 року було створено кафедру української філології у Придністровському університеті ім. Шевченка.[117]

Станом на 2017 рік на території, контрольованій ПМР, діяло три школи з українською мовою викладання (2 % шкіл цієї території).[118]

Згідно з дослідженнями Інституту демократії імені Пилипа Орлика проведеного у 2010-2011 роки в Придністров'ї відбувається русифікація українського населення. Так українці складають 29 % населяння ПМР, але єдина україномовна газета «Гомін» видається мізерним накладом, а інформаційна програма на місцевому телебаченні «Промінь» виходить в ефір лише тричі на тиждень.[119]

Сербія[править]

Загалом на території Сербії офіційне вживання української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов»[120]. Окрім того, у Воєводині, згідно зі статтею 6 Уставу Автономного краю Воєводина, однією з шести офіційних мов є русинська[121] — група діалектів, ставлення мовознавців до якої різниться: одні вважають її окремою мовою[122], у той час як інші — діалектами української мови.[123][124]

США[править]

У Сполучених Штатах Америки в окрузі Кук штату Іллінойс українська мова, як одна з 22-х найбільш вживаних мов у даному окрузі, використовується у програмі з інформування населення регіону про податкову політику влади.[125]

Ватикан, Святий Престол та Католицька Церква[править]

Українська мова є однією з 39 мов радіомовлення Радіо Ватикану.[126]

Відповідно до першого пункту «Рішень і постанов схвалених Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.» Українська греко-католицька церква у своєму богослужінні використовує українську мову, хоча її офіційною літургічною мовою є церковно-слов'янська.[127]

«
РІШЕННЯ І ПОСТАНОВИ

схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся в Римі в днях

з 24 вересня до 8 жовтня 1989 р. Б.

1. Синод стверджує, що офіційною літургічною мовою в УГКЦ є церковно-слов'янська мова. По Другому Ватиканському Соборі існує тенденція в богослужіннях уживати більш зрозумілу вірними живу народну мову. Синод схвалює практику в наших богослужіннях уживати живу українську мову (чи мови країн нашого поселення) там, де є така потреба, для кращої євангелизації наших вірних, а особливо молодих поколінь.

»

Інші країни[править]

Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює «Європейська хартія регіональних мов», зокрема, в Польщі, Румунії, Хорватії[128], Словаччині, Сербії, Боснії і Герцоговині.

Так, в Румунії статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Рішенням Парламенту Румунії № 1206 від 27 листопада 2001 року для затвердження «Правил здійснення положень, що стосуються права громадян, які належать до національних меншин, використовувати свою рідну мову в місцевій адміністрації, що містяться в Законі № 215/2001», яким надано право офіційно використовувати українську мову в адміністративних одиницях де кількість українців становить 20 % або більше від загальної кількості населення.[129]

У Словаччині статус української мови регулюється «Європейською хартією регіональних мов» та Законом від 10 липня 1999 року «Про використання мов національних меншин» (Постанова №. 184/1999 Z.z.), яким надано право офіційно використовувати українську мову у адміністративних одиницях де кількість українців становить 15 %[130] (до поправок 2011 року — 20 %) або більше від загальної кількості населення.[131]

На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань у Росії) українська мова не має певного статусу.

Православні церкви[править]

З 1919 року українська мова на рівні з церковнослов'янською є мовою богослужінь в Українській автокефальній православній церкві[132].

Згідно зі статтею 14 розділу II «Помісний Собор» Статуту про управління Української православної церкви Київського патріархату її офіційною мовою собору і ведення протоколів була українська мова.[133] Також українська використовувалася як мова богослужінь (літургії), навчання, проповідей, богословської та церковної літератури[134].

Українська мова використовується для проведення богослужінь у деяких парафіях Української православної церкви, що входить до складу Російської православної церкви на правах самоврядної церкви з правами широкої автономії[135].

Також українська мова на рівні з англійською використовується в Українській православній церкві Канади, яка є самоврядною церквою в складі Константинопольської православної церкви.[136]

В українських громадах Польської православної церкви українська мова вживається у читанні Святого Письма і в проповіді, причому у лемків деякі слова вимовляються відповідно до їх місцевої говірки.[137]

Інші випадки[править]

Іномовлення[править]

Українська мова використовується у мовленні низкою міжнародних державних телеканалів, серед них:

  • Україна Закарпатська обласна державна телерадіокомпанія «Тиса-1» — український державний телеканал, заснований у 1968 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію Європи, Північної Африки, України, значної частини Росії від Атлантики до Байконура, від Норвегії до Ізраїлю. Мовлення ведеться через супутник Astra 4A (4.8E) (частота приймання — 12671; поляризація — H; SR — 3300; FEC — 3/4), кабельні мережі та on-line через різні інтернет сайти. Офіційний сайт: www.tysa1.tv[138]
  • США Голос Америки — американський державний телеканал, веде мовлення українською мовою з 1993 року. Станом на 2013 рік транслює понад три години телепрограм українською мовою на тиждень. Веде трансляцію своїх програм через інші телеканали. Офіційний сайт: ukrainian.voanews.com[139]
  • Україна УТР (Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення») — український державний телеканал, заснований у 2003 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на Євразію, Північну Америку та on-line. Мовлення ведеться через супутники Hellas Sat 2 (39E) (частота приймання — 11502 МГц; поляризація — H; символьна швидкість — 13 330 Мсимвол/с; FEC — 7/8), INTELSAT 3R (43,1W) (промінь — North Amerika; частота приймання — 12050 МГц; транспондер — № 12; символьна швидкість — 23 700 Мсимвол/с; FEC — 3/4), кабельні мережі та інтернет (пряма on-line трансляція — https://web.archive.org/web/20120624011232/http://utr.gtns.net.ua/). Офіційний сайт: www.utr.tv[140]
  • Європейська мовна спілка Euronews — телеканал Європейської мовної спілки, веде мовлення українською мовою з 2009 року (повноцінне мовлення з 2011).[141] Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово на весь світ. Мовлення ведется через супутник Astra 1 M (19,2 E) (частота приймання — 12 226; транспондер — 91; поляризація — H; символьна швидкість — 27500; FEC — 3/4; стандарт — MPEG-2/DVB) та через кабельні мережі.[142] Офіційний сайт: ua.euronews.com
  • Україна Перший Ukraine — український державний телеканал, заснований у 2012 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Станом на 2013 рік веде мовлення цілодобово, супутникове мовлення покриває територію від східних провінцій Іспанії до європейської частини Російської Федерації включно. Мовлення ведеться через супутник Amos 2 (4° W) (частота приймання — 10.806 ГГц; поляризація — H; SR — 30000, FEC — 3/4; стандарт — DVB-S/MPEG-2; ID — Pershy Ukraine; провайдер — Spacecom; кодування — немає). Офіційний сайт: www.firstua.com/uk/[143]

Також українською ведуть своє мовлення такі приватні міжнародні телеканали, як:

Українською мовою веде радіомовлення низка державних міжнародних радіостанцій, серед яких:

  • Ватикан Радіо Ватикан — державне радіо Ватикану, веде радіомовлення українською мовою з 1939 року. Радіомовлення ведеться на коротких хвилях та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві 19-хвилинні передачі на добу щоденно (у неділі та свята також півгодинна літургія). Офіційний сайт: uk.radiovaticana.va[144][145]
  • Румунія Всесвітня служба Радіо Румунія — державне радіо Румунії, веде радіомовлення українською мовою з 1941 року (регулярні передачі з 1994 року). Радіомовлення ведеться на коротких хвилях. Станом на 2013 рік виходить три півгодинні передачі на добу щоденно. Офіційний сайт: www.rri.ro/index2.shtml?lang=12[144][146]
  • Придністров'я Радіо Придністров'я — державне радіо невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, створене у 1991 році (веде мовлення українською мовою з моменту створення). Радіомовлення ведеться через інтернет. Станом на 2013 рік радіомовлення ведеться 18 годин на добу щоденно. Офіційний сайт: www.radiopmr.org (російською мовою, українською тільки розділ «Новини»)[147]
  • Польща Polskie Radio dla Zagranicy — державне радіо Польщі, веде радіомовлення українською мовою з 1992 року. Радіомовлення ведеться через інші радіостанції, супутник HotBird 6, супутникову цифрову платформу Cyfra+ та інтернет. Станом на 2013 рік виходять дві передачі (по 10 хвилин та півгодини) на добу щоденно. Офіційний сайт: www.polradio.pl/5[144][148]
  • Росія Голос Росії — державне радіо Росії, веде радіомовлення українською мовою з 2003 року (програма «Моя Україна» Національного Радіо України, власне мовлення з 2009 року). У основному ефірі транслюєтся україномовна передача «Моя Україна», через інтернет — «Новини», «Сьогодні у світі» та «Огляд преси». Офіційний сайт: ukrainian.ruvr.ru[144][145]
  • КНР Міжнародне радіо Китаю — державне радіо Китайської Народної Республіки, україномовний сайт було запущено у 2008 році. Час від часу з'являються випуски інтернет-радіопрограм. Офіційний сайт: ukrainian.cri.cn[145]

Також українською мовою ведуть міжнародне радіомовлення і приватні радіостанції, такі як:

Фонетика[править]

Українська мова має 48 фонем[149]:

  • 6 голосних: [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и;
  • 32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.

Голосні звуки[править]

Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).

Файл:Ukrainian vowels.svg
Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних.
На письмі Опис МФА
основний ненаг. після м'яких ненаг. п. м'яких
і ї Неогублений передній високий /i/ (і)
[ı̽] (іи)*
[ɪ] (и)*
[i] (і) [i] (і)
[ı̽] (іи)*
[i] (і)
[ı̽] (іи)*
и Неогублений ненапружений передній високо-середній /ɪ/ (и) [ɪ̞] (ие)
[ɛ̝] (еи)
 —
е є Неогублений передній низько-середній /ɛ/ (е) [ɛ̝] (еи)
[ɪ̞] (ие)
[ɛ] [e]
а я Неогублений задній низький /ɑ/ (а) [ɑ̽] (а) [ɑ̈] (а̇, ӓ) [ɐ] (а̇, ӓ)
о Огублений задній низько-середній /ɔ/ (о) [ɔ̝] (о)
[o] (оу)
[ɔ̈] (о̇, ӧ) [ɔ̽] (о̇, ӧ)
[ö] (о̇у, ӧу)
у ю Огублений задній високий /u/ (у) [u] (у) [ʊ] (у̇, ӱ) [ʊ] (у̇, ӱ)

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно вдвічі коротше, і, як наслідок, якісніше, що найпомітніше для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Приголосні звуки[править]

Губні Передньоязикові Середньоязикові Гортанний
Губно-
губні
Губно-
зубні
Зубні апіко-ламінальні Зубні ламінальні Піднебінно-ясенні Твердо-
піднебінні
М'яко-
піднебінні
тверді тверді пом'якшені м'які
Носові Сонорні /m/ (м) /n/ (н) /nʲ/ (н')
Проривні Дзвінкі /b/ (б) /d/ (д) /d͡z/ (д͡з) /d͡zʲ/ (д͡з') /d͡ʒ/ (д͡ж) /dʲ/ (д') /ɡ/ (ґ)
Глухі /p/ (п) /t/ (т) /t͡s/ (ц) /t͡sʲ/ (ц') /t͡ʃ/ (ч) /tʲ/ (т') /k/ (к)
Фрикативні Сонорні /w/ (в) /j/ (й) /ɦ/ (г)
Дзвінкі /z/ (з) /zʲ/ (з') /ʒ/ (ж)
Глухі /f/ (ф) /s/ (с) /sʲ/ (с') /ʃ/ (ш) /x/ (х)
Бокові Сонорні /l/ (л) /lʲ/ (л')
Дрижачі Сонорні /rʲ/ (р') /r/ (р)

Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.

Звук [d͡z] (дз) та звук [d͡ʒ] (дж) не мають спеціальних літер для позначення: кожен з них позначають двома літерами.

В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.

/nʲ/ знання [znɑˈɲːɑ] [знан':а́]
/dʲ/ суддя [suˈɟːɑ] [суд':а́]
/tʲ/ життя [ʒɪ̞ˈcːɑ] [жиет':а́]
/lʲ/ зілля [ˈzʲiʎːɑ] [з'і́л':а]
/t͡sʲ/ міццю [ˈmʲit͡sʲːu] [м'і́ц':у]
/zʲ/ мотуззя [moˈtuzʲːɑ] [моуту́з':а]
/sʲ/ колосся [kɔˈlɔsʲːɑ] [коло́с':а]
/t͡ʃ/ обличчя [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] [обли́ч’:а]
/ʒ/ збіжжя [ˈzbʲiʒʲːɑ] [зб'і́ж’:а]
/ʃ/ затишшя [zɑˈtɪʃʲːɑ] [зати́ш’:а]

У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].

Орфоепія[править]

  • Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [нака́з] (ɑ), [го́рдість] (ɔ), [у́сно] (u), [се́ла] (ɛ), [кри́ца] (ɪ), [лі́вий] (i). Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у], [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоў], [молоко].
  • У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевис']. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] та [и] до [е] не завжди однакове. Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [иі]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].
  • Дзвінкі приголосні [дж], [дз], [дз'] в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д] + [з'].
  • Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо.
  • У мовному потоці приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподібнюються наступним звукам [з], [ц], [с], а звуки [з], [ц], [с] уподібнюються наступним [ж], [ч], [ш]. Вимовляється [зваз'с'а], [стез'ц'і], [см'ійес':а], не [муц'с'а], [р'іц':і], [зр'їш: и], [жчеплеин':а], пишеться зважся, стежці, смієшся, не мучся, річці, зрісши, зчеплення.
  • У мовному потоці сполучення м'якого звука [т'] з м'якими [с'] або [ц'] утворює подовжений м'який звук [ц':] або [ц']. Вимовляється [робиец':а], [т'ітц':і], [брац'кий], пишемо робиться, тітці, братський.
  • У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з іншими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляється [с'ц'ідити], пишеться зцідити, вимовляється [ссушити], пишеться зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.
  • У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляється [бород'ба], але пишеться боротьба (пор. боротися), вимовляється [проз'ба], але пишеться просьба (пор. просити), вимовляється [ходжби], але пишеться хоч би (пор. хоча).
  • У мовному потоці приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] — у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].
  • Приголосний [в] у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук [ў], який не може уподібнюватися глухому приголосному [ф]. У мовному потоці відбувається чергування звуків [у] — [в], [і] — [й], що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків.
  • Чергування [у] — [в], [і] — [й] залежить від того, яким звуком — приголосним чи голосним — закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Народна творчість) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (Павло Тичина) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (Іван Нечуй-Левицький) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (Олесь Гончар). На початку речення перед словом, що починається приголосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що починається голосним, звучить приголосний [в]: В автобусі багато людей. Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від значення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ураження, вступ, але уступ.

Графіка[править]

Перша сторінка «Букваря» Івана Федорова, надрукованого у Львові 1574 року

Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI—XVII ст. паралельно використовували також «козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»).[150] У XVII ст. Петро Могила[151] розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії запровадив Петро I під назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі гражданки.

Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках).

А а Б б В в Г г Ґ ґ Д д Е е Є є Ж ж
З з И и І і Ї ї Й й К к Л л М м Н н
О о П п Р р С с Т т У у Ф ф Х х Ц ц
Ч ч Ш ш Щ щ ь Ю ю Я я

В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки).[152] Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині та Буковині у 1830-х, 1850-х рр.[* 11], згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні.

Правопис[править]

Одна з модифікованих українських розкладок для Microsoft Windows

Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, призвели до появи кількох варіантів правопису. Зокрема, виникли правописна система Олексія Павловського, варіант правопису «Русалки Дністрової» (1837), кулішівка (правописна система П. Куліша), драгоманівка (вироблена в 1870-х рр. в Києві гуртом діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов), желехівка (система Євгена Желехівського (1886), закріплена в «Руській граматиці» Степана Смаль-Стоцького та Теодора Ґартнера 1893). З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному «Словарі української мови» (1907—1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці — «пиши як чуєш»), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника.

1929 року Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.IX.1928 р.)[153]

1933 року правописна комісія на чолі з Андрієм Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників, і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, який, як ніколи до того, уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», що вийшов 1956 року. Від 1960 аж до 1990 офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано 1990 року. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Сьогодні, попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.

Лексика[править]

Пересопницьке Євангеліє — пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом[154], принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини та старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[155].

В українській мові є численні запозичення з інших мов[156]: з церковнослов'янської мови (церковнослов'янізми: «приязнь», «злочин»[157]), латини (латинізми: «раптом», «мета»), давньогрецької мови (грецизми: «огірок», «троянда»), різних тюркських мов (тюркізми: «кавун», «тютюн»), німецької (германізми: «фарба», «дах») та російської (росіянізми: «копійка», «вертоліт») мов, менше з польської (полонізми: «ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов[158].

Лексика української мови на 38 % відрізняється від російської, на 32 % від словацької, на 30 % від польської та на 16 % від білоруської мов[159]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.

Антропоніміка української мови зазнала сильного впливу християнства та грецької мови.[* 12]

Граматика[править]

Морфеміка[править]

В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними основами.

Словами з непохідними основами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).

Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).

В українській мові виділяють такі морфеми[160]:

  • корені (основна значуща частина слів),
  • афікси
    • префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)
    • постфікси
      • суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)
      • флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок слова з іншими членами речення)
    • інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв'язування коренів у складних словах — водоспад).

Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).

Словотвір[править]

В українській мові виділяють морфологічні та неморфологічні способи словотворення[161].

  • До морфологічних способів належать такі типи творення[162]:
    • суфіксальний (за допомогою суфікса: гарячий → гаряченький, слухати → слухач, вітер → вітерець);
    • префіксальний (за допомогою префіксів: давати → надавати, хто → ніхто, в'язати → вив'язати);
    • префіксально-суфіксальний (одночасним додаванням до твірної основи префікса і суфікса: межа → безмежний, при дорозі → придорожній);
    • безафіксний (вкороченням твірного слова: переходити → перехід, нічний → ніч).
    • складання основ і слів (дві й більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий).
  • При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
    • через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч);
    • через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) → супутник (літальний апарат);
    • шляхом переходу однієї частини мови в іншу: операційна, швидка.

Ще одним різновидом словотвору є абревіація (завмаг ← завідувач магазином, держадміністрація ← державна адміністрація, УТН ← Українські телевізійні новини, загс ← запис актів громадянського стану, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).

Морфологія[править]

В українській мові традиційно[* 13] виділяють десять частин мови[163][164]:

Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.Відмінювання відбувається за сімома відмінками[165] (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина)[166]. Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: очима, плечима (на противагу речами, печами)[167]. Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній[168].

Іменнику властивий один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о: собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя або доцент, астроном). Іменник змінюється за числами: одниною, множиною та двоїною та відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (братові/у, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову), орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні[169].

Прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується: стрункий юнак — стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата — струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга — Ольжин, тітка — тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько — дядьків, дядькового, лікар — лікарів, лікаревого). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці)[170] або стягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций[171].

За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи: ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.), ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.), ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.). За значенням займенники поділяються на розряди: особові (я, він), зворотні (себе), вказівні (той, цей), означальні (весь, всякий, кожен), питальні (хто?, що? котрий?), питально-відносні (хто, що, який, котрий), неозначені (декотрий, абихто, що-небудь), заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки)[172][173].

Дієслово має 4 часи: теперішній (я йду — він йде), минулий (йшов), майбутній, який має три форми: просту (я) піду — (він) піде, складну (я) йтиму — (він) ітиме і складену (я) буду йти — (він) буде йти та давньоминулий (був ішов або йшов був). Інколи по говорах також подибуємо передмайбутній час (буду читав). Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати. У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду[174]. До дієслова також традицйно зараховують дієприкметник[175] та дієприслівник.

Синтаксис[править]

Порядок розташування слів у реченні

Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:

  • найчастіше слова розташовуються у порядку SVO (підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні:
    • узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;
    • додаток — після керівного слова;
    • обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок).
  • порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.

Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).

Заперечення

На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ. no-one ever forgives anyone anything).

Зв'язки слів у підрядних словосполученнях

На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи.

Стилістика[править]

У сучасній українській мові розрізняють такі стилі[176][177]:

  • розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні.
  • художній — стиль художньої літератури.
  • офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах.
  • науковий — стиль різного роду наукових праць, навчальної літератури та наукових доповідей.
  • публіцистичний — поширений у ЗМІ, особливо в публіцистичних та аналітичних матеріалах.
  • сакральний (конфесійний) — стиль мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Корпусування, національний реєстр і словники[править]

Найважливіші словники української мови:

  • Словник української мови: В 11-ти т. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
  • Словник української мови: У 20-ти т. / Український мовно-інформаційний фонд НАН України; за ред. В. М. Русанівського. — Київ: Наукова думка, 2010. — Т. 1. А — Б. — 911 с.
  • Український орфографічний словник: понад 175 тис. слів / уклали В. В. Чумак [та ін.]; за ред. В. Г. Скляренка. — Вид. 9-е, переробл. і доповн. — Київ: Дніпро, 2009. — 1011 с. — («Словники України»). — ISBN 978-966-507-260-7.
  • Етимологічний словник української мови: У 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1982.
  • Фразеологічний словник української мови: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1993.
  • Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. — К.: УРЕ, 1985.
  • Словник синонімів української мови: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1999.
  • Словник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмоленко. — К.: Рад. школа,1989.
  • Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. — К.: Вища школа, 1975.
  • Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: словник-довідник. — К.: Вища школа, 1975.

Див. також[править]

Шаблон:Вікіпосилання

На порталі «Українська мова» ви зможете знайти:

Примітки[править]

  1. Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова». «Русинською мовою» вперше українську мову («руську мову») назвали поляки (це польський прикметник від попередньої самоназви українців «русин». Див. докладніше розділ #Назва, а також статтю Назва української мови
  2. З погляду фонетики, лексики та граматики найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики). З погляду лексики близькими до української є також польська (70 % спільної лексики), словацька (68 % спільної лексики) та меншою мірою російська мова (62 % спільної лексики)
  3. Див. також Список мов за кількістю носіїв
  4. Див. також Історія української мови#Різні концепції історії української мови
  5. Особливо загрозливим було ставлення російського царату до української мови. Дивіться: Історія української мови#Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії Історії мовної політики в Україні у 20 столітті присвячено працю «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: документи і матеріали» (Упорядники: Лариса Масенко, Віктор Кубайчук, Орися Демська-Кульчицька)
  6. Іноді ця назва стосувалася не лише української мови в сучасному її розумінні, але також і білоруської мови — такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині.
  7. За результатами соціологічного опитування 1997 р., українською мовою володіє переважна більшість українців Казахстану: 36 % — вільно, 24 % — досить вільно, 16 % — із певними труднощами, 15 % — можуть порозумітися і лише 8 % не володіють зовсім.
  8. 5 % з принаймні 340 тис. осіб українського походження, що мешкає у штаті Парана Українська громада Бразилії. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  9. На відміну від Давньоукраїнської літературної мови 16-17 століття, в основу якої лягло північне наріччя
  10. У Речі Посполитій від 1614 р., коли польською мовою замість книжної українсько-білоруської вперше було укладено Литовський статут, до 1990 р., коли російській мові було присвоєно статус офіційною на території усього СРСР, включаючи Україну та інші україномовні території.
  11. див. докладніше Азбучна війна
  12. Див. докладніше статтю Українські імена
  13. Сучасні мовознавці Горпинич В. О., Городенська К. Г., Русанівський В. М., Кучеренко І. К. та інші теоретично обґрунтувати у своїх працях інший поділ на частини мови. Поділ на 10 частин мови вважається академічним і вивчається у середній школі

Виноски[править]

  1. С. Я. Єрмоленко. Історія української літературної мови // Шаблон:УМ-2000 Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  2. Іван Огієнко. Історія української літературної мови. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  3. Історичний розвиток української мови. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  4. Конституція України // ст. 10-я
  5. О. I. Скопненко. Українська мова в Білорусі // Шаблон:УМ-2000
  6. Н. П. Прилито. Українська мова в Молдові // Шаблон:УМ-2000
  7. Убийвовк H. Українська мова в Придністров'ї: минуле і перспективи // «Мовознавство. Доповіді та повідомлення на IV Міжнар. конгресі україністів». К., 2002
  8. Й. O. Дзендзелівський. Українська мова в Польщі // Шаблон:УМ-2000
  9. Н. П. Прилито. Українська мова в європейській частині Росії // Шаблон:УМ-2000
  10. Н. П. Прилито. Українська мова в Сибіру та на Далекому Сході // Шаблон:УМ-2000
  11. C. В. Семчинський. Українська мова в Румунії // Шаблон:УМ-2000
  12. Й. О. Дзендзелівський. Українська мова у Словаччині // Шаблон:УМ-2000
  13. С. Ф. Клименко, В. В. Степаненко. Українська мова в Казахстані // Шаблон:УМ-2000
  14. P. П. Зорівчак. Українська мова у Великій Британії // Шаблон:УМ-2000
  15. Р. П. Зорівчак. Українська мова в Канаді // Шаблон:УМ-2000
  16. Р. П. Зорівчак. Українська мова у США // Шаблон:УМ-2000
  17. Онуфрієнко Г. С., Хваткова С. О. Проблема походження й періодизації української мови в концепціях і гіпотезах ХХ століття: Зб. наук. пр. VI Всеукр. наук.-практ. конф. «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» / Під заг. ред. М. В. Дєдкова. — Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ, 2005.
  18. Півторак Г. П. Українці — звідки ми і наша мова. — К., 1993.
  19. Німчук В. В. Аспекти дослідження етноглотогенезу українців // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-XVIII ст. — К., 1995
  20. Півторак Г. П. Хронологічні межі формування української мови як мовної системи // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-XVIII ст. — К., 1995.
  21. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка;
  22. Шахматов О. О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ-XVIII вв. // Короткий нарис історії української мови. — К., 1924.
  23. Житецький П. Г. Очерк звуковой истории малоруського наречия. — К., 1876.
  24. Потебня А. А. К истории звуков руського язика. — Воронеж, 1876.
  25. Правда про походження української мови. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  26. Частина 4 статті 6 "Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 №5029-VI". Голос України (№146). 10.08.2012.  Check date values in: |date= (help)
  27. "Порядок затвердження словників української мови і довідників з українського правопису як загальнообов’язкових довідкових посібників при використанні української мови та офіційного видання таких довідників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2013 р. № 298". Урядовий Кур’єр (№81). 30.04.2013.  Check date values in: |date= (help)
  28. Сучасна українська мова: Підручник / Пономарів О. Д., Різун В. В., Шевченко Л. Ю. та ін.; за ред. Пономарева О. Д. — вид.2-ге —К. : Либідь , 2001. — 400 с. — ISBN 966-06-0173-5. — стор. 5
  29. Васенко Л. А., Дубічинський В. В., Кримець О. М. Фахова українська мова. Центр учбової літератури — К., 2007. — стор. 7
  30. C. В. Семчинський. Генеалогічні класифікація мов // Шаблон:УМ-2000
  31. а б в г Українська володіє древніми рисами, неповторними в інших слов'янських мовах | Новини на Gazeta.ua
  32. Беларуска-украінскіе ізалексы. — Мінск, 1971. — 125 с.
  33. Сцяцко П. У. Словаутваральныя регіяналізмы беларускай мовы, агульные з украінскай мовай // Проблеми дослідження діалектної лексики і фразеології української мови. Тези доповідей. — Ужгород, 1978. — С. 66-67.
  34. Янкова Т. С. Із спостережень над перехідними говірками між українською та білоруською мовами (за матеріалами фразеології) // Праці ХІІ Республіканської діалектологічної наради. — К.: Наук. думка, 1971. — С. 382—388.
  35. Бузук П. Взаємовідносини між укр. та білорус. мовами. «Зап. Істор.-філол. відділу УАН», 1926, кн. 7—8
  36. Гумецька Л. Л. Уваги до укр.-білорус. мовних зв'язків періоду XIV — XVII ст. // Дослідження з укр. та рос. мов. К., 1964
  37. Анічэнка У. В. Беларус.-укр. пісьмовамоуныя сувязі. Мінск, 1969
  38. С. В. Семчинський Типологічна класифікація мов // Шаблон:УМ-2000
  39. Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  40. а б в Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри: Монографія / О. Царук. — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. — 324 с.
  41. Тимошенко П. Д. Засоби милозвучності (евфонії) української мови. УМШ, 1952, № 4
  42. Тимченко Є. Вокатив і інструменталь в українській мові. — К.:ДУАН, 1926.
  43. Харченко І. До проблеми польсько-українських мовних зв'язків
  44. а б З енциклопедії «Українська мова»
  45. Короткий словник мови донських козаків. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  46. Про гутор донських козаків у статті «Мовний фактор балачки». Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  47. Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1991.
  48. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті. Павло Чучка
  49. "1. ВСТУПНІ ЗАВВАГИ. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови.". litopys.org.ua. Retrieved 2018-08-13. 
  50. "I. ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Іван Огієнко. Історія української літературної мови.". litopys.org.ua. Retrieved 2018-08-13. 
  51. "Найдавніші риси української мови. Григорій Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.". litopys.org.ua. Retrieved 2018-08-13. 
  52. Франко І. Студії над найдавнішим київським літописом. // Франко І. Зібрання творів, т. 6. К., 1976
  53. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. — Харків, 2002
  54. "І. В. Діяк. У братніх обіймах. (Українська мова в Російській імперії) // Українське відродження або нова русифікація (2000)". Archived from the original on 10 грудень 2011. Retrieved 22 вересень 2011.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  55. Левченко Г. А. Нариси з історії української літературної мови першої половини XIX ст. К.-Х., 1946;
  56. Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології. К., 1990
  57. Білодід І. К. Т. Г. Шевченко в історії укр. літ. мови. К., 1964
  58. Грушка Є. Його істинна святиня. Пантелеймон Куліш про мову. «Волинь», 1991, № 1
  59. Білодід I. K. Каменяр українського слова. K., 1966
  60. Тимошенко П. Д. Хрестоматія мат-лів з історії української літературної мови, ч. 2. К., 1961
  61. Грицютенко І. Є. Питання розвитку української літературної мови XIX ст. у висвітленні Панаса Мирного. УМШ, 1957, № 5;
  62. Статєєва В. І Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX — поч. XX ст. Ужгород, 1997.
  63. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. — К., 1997. — Ч. 1. — С.260-261.
  64. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 332—333.
  65. Гай-Нижник П. П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917—1920 рр.). — К.: «ЩеK», 2010. — 304 с. (с.131)
  66. Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду // Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали. За ред. Л. Масенко. К.: Вид. дім Києво-Могилянська академія — 2005
  67. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. : Видавничий дім «KM Academia», 1998, — 276 с.
  68. Історична фонологія української мови. Ю. Шевельов. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  69. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  70. Всеросійський перепис населення 2002 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  71. Перепис населення Молдови 2004 р. Шаблон:Ref-ro, Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info, Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  72. Національності Молдови за регіоном. Шаблон:Ref-ro
  73. Перепис населення Канади 2006 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  74. Перепис населення США 2000 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  75. Кількість українців, що володіють українською мовою у Казахстані. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  76. Кількість українців у Казахстані Шаблон:Webarchive. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  77. Чисельність населення Білорусі 2009 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  78. Кількість мешканців Білорусі, що вважає українську мову рідною. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  79. Національний перепис населення 2002 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  80. Мова, що вживається вдома, за польським національним переписом населення 2002 р. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  81. Мови меншин Польщі Шаблон:Webarchive. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  82. Трудова міграція українців закордон. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  83. Мови меншин у Словаччині Шаблон:Webarchive. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  84. Сайт посольства України в Словаччині. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  85. а б 30 найбільших мов світу. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  86. а б Мови світу за демографічною потужністю Шаблон:Webarchive. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  87. Ошибка цитирования Неверный тег <ref>; для сносок Ethnologue не указан текст
  88. Про українську мову на сайті МЗС України. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  89. Українська інтернет-статистика Шаблон:Webarchive. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  90. Статистика української блогосфери 2010 та про що вона свідчить. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  91. «Google.com.ua»
  92. «Яндекс.ua»
  93. «Bing»
  94. «Мета»
  95. «Uaport.net»
  96. Українізація Твіттера
  97. Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1966;
  98. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980
  99. Атлас української мови у 3-ох томах
  100. Атлас української мови, т. 1-2. К., 1984—1988
  101. Дыякталагічны атлас беларускай мовы. Мінск, 1963
  102. Атлас української мови, т. 2. К., 1988
  103. Атлас української мови, т. 3, К., 2001.
  104. Матвіяс І. Українська мова і її говори. Київ: наукова думка, 1990
  105. Бичко З. Опільський діалект — основа галицького (західноукраїнського) варіанта української літературної мови // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Мовознавство. Львів, 1993. С.16.
  106. а б в г д е Лариса Масенко. Суржик: між мовою і язиком. Київ, 2011
  107. Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села. (Словник Грінченка, 1907—1909)
  108. Заруба В. М. Історія держави і права України
  109. Закон Української Національної Ради про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки
  110. Рішення Конституційного Суду України Шаблон:Webarchive щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
  111. Конституція України. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  112. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування української мови
  113. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 156/2018. Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України
  114. "Про затвердження Порядку направлення педагогічних працівників для роботи у закладах загальної середньої освіти за кордоном, в яких предмети викладаються українською мовою" (in українська). 2019-04-09. Retrieved 2019-04-10. 
  115. Конституція ПМР.Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  116. Закон № 173 от 22.07.2005 об основных положениях особого правового статуса населенных пунктов левобережья Днестра (Приднестровья)
  117. в Українська мова і культура в ПМР: історія та сучасність // Дружинець Марія, Кошуба Марина, Прісовська Галина, Придністровський державний університет імені Т. Г. Шевченка, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, Одеський національний політехнічний університет
  118. "ОБРАЗОВАНИЕ". 
  119. Український інтерес в Придністров'ї — Світ — Український тиждень, Тиждень.ua
  120. Ошибка цитирования Неверный тег <ref>; для сносок autogenerated224 не указан текст
  121. Статут Аутономне Покрајине Војводине
  122. Bernard Comrie, "Slavic Languages, " International Encyclopedia of Linguistics (1992, Oxford, Vol 3, pp. 452—456
  123. Русинська мова. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  124. George Y. Shevelov, "Ukrainian, " The Slavonic Languages (1993, Routledge, pp. 947—998.
  125. У США влада округу Кук офіційно використовує українську мову у своїй діяльності — Тиждень.ua, 24 травня 2013
  126. Радіо Ватикану
  127. Феномен літургійної мови — Релігійно-інформаційна служба України
  128. Ошибка цитирования Неверный тег <ref>; для сносок Українська мова в Хорватії не указан текст
  129. Ошибка цитирования Неверный тег <ref>; для сносок Romania не указан текст
  130. Ошибка цитирования Неверный тег <ref>; для сносок karpatnews не указан текст
  131. Predpis č. 184/1999 Z. z. Zákon o používaní jazykov národnostných menšín
  132. Українська Автокефальна Православна Церква — Ближче до Бога, грудень 8, 2011
  133. Статут про управління Української православної церкви Київський патріархат
  134. Патріарх Філарет: Київський Патріархат проти другої державної мови — Релігійно-інформаційна служба України
  135. В УПЦ (МП) готові перейти на українську мову Богослужінь — Релігійно-інформаційна служба України
  136. "Українська Православна Катедра Святої Софії" (PDF). Archived from the original (PDF) on 18 вересень 2013. Retrieved 23 лютий 2013.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  137. Польська православна церква стає … польськомовною Шаблон:Webarchive — Автокефалія
  138. Про нас Шаблон:Webarchive — Тиса
  139. Про нас Шаблон:Webarchive — Голос Америки
  140. "Державна телерадіокомпанія Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення»". Archived from the original on 21 квітень 2013. Retrieved 20 березень 2013.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  141. Стартував український Euronews Шаблон:Webarchive — Телекритика, 24.08.2011
  142. Мовлення — Euronews
  143. "Перший Ukraine. Про канал". Archived from the original on 15 квітень 2013. Retrieved 20 березень 2013.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  144. а б в г "Міжнародне радіомовлення українською мовою. З історії". Archived from the original on 7 липень 2012. Retrieved 7 липень 2012.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  145. а б в "Міжнародне радіомовлення українською мовою. Радіостанції". Archived from the original on 7 квітень 2013. Retrieved 7 квітень 2013.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  146. Частоти Шаблон:Webarchive — Всесвітня служба Радіо Румунія
  147. Радио Приднестровья
  148. Як нас слухати? — Polskie Radio dla Zagranicy
  149. Коструба П. П. Коструба. Фонологічна система української літературної мови. Чергування фонем і його функції // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / Відп. ред. М. А. Жовтобрюх. — К., 1969.
  150. Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського бароко
  151. Всероссийский «словарь-толкователь» / Под ред. В. В. Жукова. — 1-е изд. — СПб.: А. А. Каспари, 1893—1895. — Т. 1. — С. 445.
  152. Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva
  153. Голоскевич Григорій. Правописний словник Шаблон:Webarchive (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929 р.)
  154. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. — К.: Наук. думка, 1983 — . — ISBN 966-00-0816-3. Т. 5: Р — Т / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. — 2006. — 704 с. ISBN 966-00-0785-X. — стор. 27-28
  155. Українська мова. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  156. Запозичення до української мови. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  157. Старослов'янізми. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  158. Історія запозичення слів до українського словника. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  159. Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-info
  160. Безпояско О. К., Городенська К. Г. Морфеміка української мови. К., 1987
  161. Словотвір сучасної української літературної мови. К., 1979.
  162. Клименко Н. Ф. Система афіксального словотворення сучасної української мови. К., 1973
  163. Жовтобрюх М А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. — К., 1965. — Ч. І.
  164. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К., 1988
  165. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. К., 1987
  166. І. Р. Вихованець. Відмінювання // Шаблон:УМ-2000
  167. М. А. Жовтобрюх. Двоїна // Шаблон:УМ-2000
  168. Самійленко С. П. Категорія роду // Українська мова і література в школі. — 1965, № 10; 1966, № 5
  169. Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові. К., 1974
  170. Пронь К. Л. Нестягнені форми прикметників в українській мові // Українська мова і література в школі. — 1972. — № 7
  171. Грищенко А. П. Прикметник в українській мові. — К., 1978
  172. Матвіяс І. Г. Синтаксис займенників в українській мові. — К., 1962.
  173. Ожоган В. Займенникові слова у граматичній структурі сучасної української мови. — К., 1997.
  174. Русанівський В. М. Дієслово // Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. — К.: Либідь, 2003
  175. Гнатюк Г. М. Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. — К., 1982
  176. Чередниченко І. Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К., 1962
  177. Єрмоленко С. Я. Українська мова. У серії: Найновіша історія слов'янських літературних мов (Opole, 1999)

Література[править]

Посилання[править]

Українська мова

Шаблон:Українська мова Шаблон:NavboxesШаблон:Authority control

Шаблон:ВП-портали


Категорія:Східнослов'янські мови Категорія:Українці Категорія:Мови України Категорія:Мови Росії Категорія:Мови Білорусі Категорія:Мови Польщі Категорія:Мови Молдови Категорія:Мови Румунії Категорія:Мови Словаччини Категорія:Мови США Категорія:Мови Канади Категорія:Мови Бразилії Категорія:Мови Аргентини Категорія:Мови Казахстану Категорія:Мови Сербії Категорія:Мови Азербайджану Категорія:Мови Грузії Категорія:Мови SVO