Українська греко-католицька церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(перенаправлено с «УГКЦ»)
Перейти к навигации Перейти к поиску
  1. ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ Шаблон:Hatnote

Шаблон:Церква

Украї́нська гре́ко-католи́цька це́рква (лат. Ecclesia Graeco-Catholica Ucrainae), скорочено УГКЦ — найбільша католицька церква в Україні. Одна із 23-х східних католицьких церков свого права. Перебуває у сопричасті з Папою Римським та зберігає візантійську літургійну традицію. Найбільша східна католицька церква у світі (понад 5,5 мільйонів вірян[1]). Очолюється верховним архієпископом Києво-Галицьким; чинний голова — Святослав (Шевчук)27 березня 2011).

УГКЦ вважає, що вона є правонаступницею Київської митрополії[2] та церквою Володимирового хрещення[3][4][5][6]. Такої ж думки про себе в УПЦ МП[7] та ПЦУ де-факто заперечуючи спадковість всіх інших крім себе. Однак УГКЦ є єдиною з українських церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у X ст. Київської митрополії[8]. 1596 року Київський митрополит Михайло Рагоза, п'ять єпископів і три архімандрити у церкві святого Миколи підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції православного Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єпархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити в Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)[9]. Частина артикулів з різних внутрішніх і зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація[10]. У XX ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочалися поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха»[11], в якому віровчення Церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.

У XIX—XX ст. єпископи та священики УГКЦ стали безпосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором музики гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних і громадських проектів в Україні та поза її межами.

Назви[править]

  • Унійна Церква (лат. Ecclesia unita) — з 1596, найстаріша від часу заснування)[12];
  • Руська Унійна Церква (лат. Ecclesia Ruthena unita) — з XVII ст., в офіційних церковних документах)[12];
  • Греко-Католицька Церква (лат. Ecclesia Graeco-Catholica) — з 1774; за рішенням імператриці Марії Терези, аби відрізнити її від Римо-Католицької та Вірменської Католицької Церков)[12];
  • Українська Католицька Церква (лат. Ecclesia Catholica Ucrainae) — з 1960, щодо церкви в діаспорі та СРСР)[12];
  • Українська Католицька Церква візантійського обряду1912, в папському статистичному щорічнику Annuario Pontificio)[12];
  • Київська Католицька Церква1999, затверджено на Синоді Єпископів УГКЦ, яка підкреслювала б ідентичність цієї Церкви)[12].

Основні особливості[править]

Адміністративно-територіальний поділ[править]

Матірна територія УГКЦ, або ж, точніше кажучи, Унійної Київської митрополії, впродовж XVII—XIX ст. охоплювала території сучасних держав України (Київська, Львівська, Перемиська, Володимирська, Луцька єпархії), Білорусі (Київська, Полоцька єпархії), Росії (Смоленська єпархія), Польщі (Перемиська, Холмська єпархії) та Литви (Київська єпархія). Починаючи з 1596, матірні землі Унійної Київської митрополії розташовувались на території І Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорської імперії, II Речі Посполитої, СРСР та України.

1596 — 1700[править]

Після Берестейського собору 1596 року унійними стали Київська, Шаблон:Не перекладено та Пінська, Луцька, Шаблон:Не перекладено й Холмська єпархії. Унію не прийняли Львівська та Перемиська єпархії. По смерті владики Кирила Терлецького у 1607 році Луцька єпархія поступово відійшла від унії, повернувшись до неї 1702-го за єпископа Діонісія Жабокрицького. У 1691 році до Унійної Київської митрополії приєдналась Перемиська єпархія за владики Інокентія Винницького, а 1700-го приєдналась Львівська єпархія за єпископа Йосифа Шумлянського. Після взяття у 1616 році польськими військами Смоленська король номінував у 1625 році Лева Кревзу на архієпископа Смоленського, започаткувавши тим самим Смоленську унійну архієпархію. 1646-го внаслідок Ужгородської унії виникла Мукачівська греко-католицька єпархія.

Після 1946[править]

Частка громад Української греко-католицької церкви (на Закарпатті — окремої Мукачівської греко-католицької єпархії) станом на 01.01.2010

Після завершення Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіально розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіальний престол опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що пізніше зумовило реорганізацію адміністративно-територіальної структури УГКЦ.

Внаслідок псевдособору у Львові в березні 1946 Українська Греко-Католицька Церква була ліквідована на території СРСР. Значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних і духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви.

З легалізацією УГКЦ 1989, впродовж наступного періоду аж до 1992, греко-католики в Україні перебували в межах — Львівської (і частково Перемишльської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 1631 травня 1992, було вирішено змінити тогочасний адміністративно-територіальний устрій, відтак кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже в 1995 про створення Верховно-Архієпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною й Буковиною, в теперішніх межах України.

Згідно з рішенням Синоду єпископів, що відбувався в Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку Єпархії.

Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архієпископа та Синоду єпископів УГКЦ підлягає вся територія України, окрім Мукачівської єпархії, яка прямо підпорядкована Святому Престолу. У лютому 2002 проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 — Луцького екзархату.

13 лютого 2014 шляхом поділу Одесько-Кримського екзархату утворено Одеський та Кримський екзархати. 2 квітня 2014 шляхом поділу Донецько-Харківського екзархату утворено Донецький та Харківський екзархати.

Чинний поділ (2015)[править]

Адміністративно-територіальна структура УГКЦ в межах Української держави

Станом на 11 грудня 2015 існує такий адміністративно-територіальний устрій УГКЦ:

2017 зі складу Коломийсько-Чернівецької єпархії рішенням Синоду Єпископів УГКЦ виокремлено Чернівецьку єпархію.

Мукачівська єпархія на сьогодні не входить до складу Києво-Галицького верховного архієпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові і є тимчасово (з 1993 р). окремою «Церквою свого права» («sui juris»).[13][14][15][16]

Закордонні громади[править]

Громади вірних Української Греко-Католицької Церкви є у багатьох інших країнах світу, де відсутні адміністративно-територіальні структури УГКЦ. У таких випадках Апостольський Престіл призначає відповідальних ієрархів інших Церков свого права виконувати над ними свою юрисдикцію (владу). З огляду на такі обставини можна виокремити низку країн у такий спосіб:

  1. існують окремі громади: у Венесуелі, Параґваї, Португалії, Іспанії, Італії, Ірландії, Австрії, Греції, Румунії, Молдові, Литві, Латвії, Естонії, Казахстані, Російській Федерації та Ізраїлі;
  2. наявність значної кількості вірних, що входять до складу адміністративно-територіяльних утворень інших Східних Церков свого права: у Чехії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Боснії і Герцеґовині, Сербії та Чорногорії;
  3. наявність певної кількості вірних, що не об'єднані у громади: в Уруґваї, Чилі, Білорусі та Узбекистані;
  4. перебування незначної кількості вірних: у Китаї, Японії, Індії, Шрі-Ланці, Південно-Африканській Республіці, Єгипті, Лівії, Тунісі, Марокко, Беніні, Мозамбіку, Сирії, Лівані, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Туркменістані, Киргизстані, Таджикистані, країнах Карибського басейну і центральної Америки.

Саме перебування вірних УГКЦ на даний момент в цих країнах, зумовлене історичними, економічними та політичними подіями. Потрібно також брати до уваги, що внаслідок політичних подій, зокрема впродовж XIX-ХХ століть, сотні тисяч вірних УГКЦ супроти власної волі де-факто і де-юре стали вірними Православної та Латинської Церков.

Історія[править]

Шаблон:УГКЦ Шаблон:Українці

До 1596[править]

У 988 святий рівноапостольний князь Володимир Великий (у святому Хрещенні — Василій) запровадив християнство в його східній (візантійсько-слов'янській) традиції як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте ця Церква продовжувала підтримувати зв'язки із латинським Заходом і його Патріархом — Папою Римським.

Попри те, що між Константинополем і Римом існували суперечності, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. У 1095 встановлено свято на честь перенесення до міста Барі в Італії чесних мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор разом з Патріархом Константинопольським Шаблон:Не перекладено був одним з ініціаторів Флорентійської унії (1439). У 1458 митрополитом Київським і всієї Русі з благословення Папи Римського стає Йосиф Болгаринович, визнаний і Патріархом Константинопольським.

Починаючи з XIV століття, північніше Києва, у Москві, сформувався та зміцнів новий церковно-державний осередок. Московська митрополія відмовилася визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448. Шаблон:Головна У 1589 за допомогою сили (піврічне утримання у 1588 році в неволі у Москві Константинопольського Патріарха Єремії II Траноса) та підкупу (московські посли сплатили Вселенському патріарху Діонісію, за отримання від нього Томосу щодо проголошення Московської Патріархії замість Київської Митрополії, хабар у розмірі «сорок сороків хутра та 200 золотих червінців») Церква у Москві здобула статус патріархату. Шаблон:Головна Як результат тривалого процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом митрополита Михайла Рагози приймає рішення відновити сопричастя з Римським престолом, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етнокультурної самобутності. Таку модель церковної єдності затверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-католицької церкви в Україні. Шаблон:Головна

XVII—XIX століття[править]

24 квітня 1646 в каплиці Ужгородського замку з ініціативи єпископа-василіянина Василя Тарасовича (галичанина) 63 священики засвідчили єдність із Католицькою Церквою (укладена Ужгородська унія). «Ужгородська унія» стала опорою для збереження української релігійної та культурної ідентичності в умовах чужоземної окупації. 1663 рік — визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії. Однак через спротив вдови Ференца Ракоція ІІ Мукачівська єпархія підпорядковується угорському Ягерському єпископу.

У 1620 через внутрішній розкол у середовищі ієрархії та вірних Київської митрополії єрусалимський Патріарх Теофан III висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. У 1630—1640-х спроби митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення «Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Шаблон:Головна Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату.

Після розділу Козацької держави Богдана Хмельницького між Річчю Посполитою та Московією Київ та Лівобережна Україна остаточно відходять до Москви, а Правобережжя — до поляків.

У 17291795 резиденцією греко-католицьких митрополитів було місто Радомишль. 5 березня 1729 у володіння Радомишлем вступив номінат і адміністратор Київської унійної митрополії єпископ Атанасій Шептицький, який згодом у цьому ж році стає митрополитом. До 1772 р. було 10 єпархій: Київська, Шаблон:Не перекладено, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицько-Кам'янецька, Могилів-Смоленська, Перемишльсько-Самбірсько-Сяніцька, Холмсько-Белзька, Пінсько-Турівська, Шаблон:Не перекладено.

По третьому поділу Польщі (1795) на приєднаних до Російської імперії територіях російськими царями ліквідовано унійну митрополію з її резиденцією в Радомишлі та вісьмома єпархіями в ході так званого «навернення на православ'я».

Під владою Габсбургів[править]

З першим поділом Речі Посполитої в 1772 році галицькі землі опинилися в складі Габсбурзької монархії (з 1804 року — Австрійської імперії, з 1867-го — Австро-угорської), а відтак Перемиська, більша частина Львівської (990 парафій), частина Галицької та Кам'янецької єпархій (загалом — 3432 парафії).

У 1774 році імператриця Марія-Терезія змінила назву Церкви з «унійної» на «греко-католицьку», що зберігається за Церквою й до сьогодні. Греко-католицьких священиків зрівняно у правах з римо-католицькими, а їхні сини отримали право бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія заснувала «Барбареум» — першу греко-католицьку духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 — Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові.

У 1808 році у Львові створено греко-католицьку Галицьку митрополію. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 у Львові й очолювана єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860—1863), висунула австрійському урядові вимогу про автономію для Східної Галичини.

У 1868 році деякі греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.

Спроба об'єднання Мукачівської та Пряшівської єпархії із Галицькою митрополією[править]

У 1888 Папа Лев XIII оприлюднив план об'єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією. Угорський примас, кардинал Шаблон:Не перекладено оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців.

У 1898 у Будапешті засновано «Краєвий комітет греко-католиків-мадярів», який поставив завдання перевести богослужіння на угорську мову, викреслити з церковного календаря імена св. Параскеви, св. Бориса, св. Гліба, св. Володимира, св. Феодосія та Антонія Печерських, бо вони — не мають нічого спільного із Закарпаттям.

2 вересня 1937 Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Шаблон:Не перекладено, надавши їм статус «sui juris». Але об'єднання та створення Української ГКЦ все ж таки було зірвано.

Отже, і перша (1663 — визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії), і всі інші спроби позитивно вирішити дане питання навіть тоді, коли його реалізації допомагали австрійські Габсбурги під час відновлення Галицької митрополії (1808), кандидатом на очільника якої на першому етапі не конкретно міг розглядатися мукачівський греко-католицький єпископ Андрей Бачинський, чи папські ідеї Григорія XVI створити окремий патріархат для австрійських греко-католиків (1843—1856), або ж навіть плани понтифіка Лева XIII підпорядкувати Мукачівську та Пряшівську греко-католицькі єпархії архієрейській юрисдикції Галицького митрополита (1888), завершилися крахом.

Під владою Російської імперії[править]

У 17931795, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина II розпочала боротьбу з унійною Київською митрополією, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. У 1795 затримано під домашній арешт митрополита Теодосія Ростоцького, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 р. на Синоді в Полоцьку Церкву примушено до об'єднання з Московським патріархатом.

Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Холмське єпископство протрималось до 1871, а 1874 Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка: Шаблон:Текст

Період піднесення[править]

Світлою сторінкою вписана в історію Церкви діяльність митрополита Йосифа Сембратовича (1870—1882) з морального та економічного оздоровлення ситуації в Галичині, створення братств та товариств тверезості.[17][джерело?]Категорія:Статті з твердженнями без джерел Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні «Про велику гідність людини» (1876).

У 1884 р. заснована Станиславівська єпархія.

На порозі XX століття греко-католицька церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901—1944). На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, греко-католицька церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Стараннями Владики відкрито семінарії для підготовки духовенства у Станіславові (тепер — Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі і допомога обдарованим студентам.

Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Предстоятель відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських упливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття виступив зачинателем міжцерковного діалогу сучасних українських Церков — спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоб наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала бути не перешкодою, а головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом.

Друга світова війна[править]

УГКЦ була однією з найсильніших інституцій Західної України, налічуючи перед початком Другої світової війни 2387 парафій, 2352 єпархіальних священиків, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми та 3,6 млн вірних. Під опікою церкви діяли Богословська академія, три духовні семінарії, в котрих навчалося 480 студентів.[18]

Наступником Митрополита Андрея, по його смерті 1 листопада 1944, став Йосиф Сліпий (1944—1984). Він належав до найближчих сподвижників Митрополита Андрея як довголітній ректор Львівської семінарії та Богословської Академії (1928—1944 років) та єпископ із правом з наступництва (1939).

У підпіллі[править]

На цей час припадає початок жорстоких переслідувань греко-католицької церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 була створена «Ініціативна група з возз'єднання греко-католицької церкви з православною», про роботу якої Микита Хрущов особисто доповідав Йосипу Сталіну[19].

Зовнішній відеофайл
16px Беатифікація новомучеників УГКЦ Іваном Павлом ІІ, Живе Телебачення, опубліковано 26 червня 2013 року.

У березні 1946 у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській православній церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Патріарх Російської православної церкви Алексій I благословив цю подію. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого візиту в Україну в 2001 Папа Римський Іван-Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників.

28 серпня 1949 генеральний вікарій І. Кондратович, керівник групи священиків за перехід на російське православ'я, проголосив скасування Ужгородської унії 1646 р. та «возз'єднання» Греко-католицької церкви Закарпаття з Російською православною церквою. У церемонії проголошення взяли участь архієпископ РПЦ Макарій та отці Пап і Беца. Усі греко-католицькі церкви і 283 парафії Закарпаття були передані РПЦ. Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа (8 вересня 1944 — 1 листопада 1947), за категоричну відмову зрадити свою віру був жорстоко вбитий. У червні 2001 Папа Римський Іван-Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних.[1]

У 1946—1989 Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священицького та монашого життя.

Завдяки твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор святої Софії в Римі та засновує Український католицький університет імені святого Климента.

Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984—2000 рр.).

Відродження[править]

Від середини 1980-х в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989, з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі, і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, відновлення монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську (капеланство). На жаль, початок 1990-х був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині українського православ'я.

У 1996 єпископом-помічником Глави УГКЦ обрано єпископа Любомира Гузара, а після смерті 14 грудня 2000 Верховного Архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського Синод єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира його наступником.

Важливе місце в житті Церкви мали Патріарші Собори УГКЦ (1996, 1998, 2002), які проводили з метою обговорення усією церковною спільнотою найважливіших питань релігійного і суспільного життя: навчання і виховання у вірі, духовного відродження та соціального служіння.

У 2002 Синод єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору.

Сучасність[править]

Шаблон:Multiple image

23 березня 2011 виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української греко-католицької церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.[20]

Інтронізація нового Глави УГКЦ відбулася 27 березня 2011 в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві[21].

18 серпня 2013 Патріарший собор Воскресіння Христового було освячено і урочисто відкрито. З того часу цей собор — діючий, а Українська греко-католицька церква відновила історичну справедливість і повністю повернулася до Києва (до цього часу центром УГКЦ був Львів).

Парафіяни храму Стрітення Господнього, що у центрі Львова, на вул. Винниченка, 30 А, у неділю, 3 березня 2019, проголосували за перехід від УГКЦ до ПЦУ.[22]

Оцінки[править]

Владика Даниїл (Зелінський) вважає що «Історично греко-католики намагаються віднайти свою ідентичність. Вони є православними християнами у єдності з Римським престолом, але вони постійно повертаються назад до київської традиції, до хрещення, прийнятого від Константинополя». Також він каже що створення ПЦУ є певною передумовою для діалогу православної церкви з греко-католицькою і пошуку шляхів для їхнього порозуміння і в подальшому буде об'єднання: «Ще їхні духовні отці-попередники владика Андрей Шептицький, Йосип Сліпий та інші ієрархи неодноразово говорили, що коли православна церква України матиме свою самоідентичність, греко-католики повинні будуть знайти шлях до єдності з цією церквою»[23].

Нагороди[править]

Плекаючи пам'ять про праведного митрополита Андрея, Синод Єпископів УГКЦ, який проходив у Львові-Брюховичах 2-11 вересня 2018 року Божого, вирішив встановити для відзначення певних осіб за особливі заслуги Орден митрополита Андрея Шептицького як найвищу нагороду Отця і Глави УГКЦ. За статутом: «Орденом можуть бути нагороджені фізичні особи, громадські чи церковні інституції, представники Церков і релігійних спільнот, а також світські особи, зокрема громадські діячі, які своєю працею втілюють в життя принципи і засади, якими жив і служив Церкві і народові праведний митрополит Андрей Шептицький».[24]

Можливе об'єднання з МГКЄ[править]

Після відновлення незалежності України у Львові в соборі св. Юра 16-31 травня 1992 року відбувся Священний Синод єпископів УГКЦ, який вийшов з посланням папі Іванові Павлові II. Ним було запропоновано можливе розв'язання нагальної ситуації з греко-католиками Мукачівської єпархії, де «значна частина священиків і переважаюча частина вірних виявляла рішуче бажання належати до Києво-Галицької митрополії, оскільки вони вважали себе одною Церквою і одним народом з греко-католиками русинами-українцями всієї України». На той час на адресу Синоду вже поступили 54 писемні звернення від 77 діючих церков і церковних громад Мукачівської єпархії, які «заявляли свою єдність з усіма греко-католиками України, яких вважали своїми братами по вірі, по крові і по мові…» Тоді позитивному вирішенню питання завадило впливове лобі у Ватикані з переважно угорських та словацьких церковних діячів.[25][26][27][28]

Статистика[править]

Дата[29] Єпархій Парафій Монастирів Ченців і черниць Місій Братств Навч. закладів Слухачів в них Священнослужителів Недільних шкіл Періодичних видань
1.01.1997 3087 55 1292 9 1459 2011 695
1.01.1998 3143 61 1292 1 9 1385 2052 941
1.01.1999 3198 73 1274 10 1527 2161 997
1.01.2000 3234 78 1188 12 1588 1976 755
1.01.2001 3268 79 1168 7 12 1412 1872 690
1.01.2002 3289 86 1123 9 13 1206 1944 735
1.01.2003 3292 89 1096 9 14 1413 2075 907 26
1.01.2004 3328 92 1134 14 13 1581 2051 1132 27
1.01.2005 18 3386 93 1205 14 2 13 1673 2103 1186 27
1.01.2006 18 3438 94 1216 15 2 16 1716 2136 1198 26
1.01.2007 18 3476 97 1235 15 2 15 1587 2191 1224 27
1.01.2008 18 3526 102 1269 17 2 15 1597 2217 1163 28
1.01.2009 21 3566 106 1250 17 2 15 1539 2303 1156 27
1.01.2010 22 3597 105 1248 21 2 15 1525 2347 1138 27
1.01.2011 22 3646 115 1296 23 2 16 1587 2424 1163 28
1.01.2012 22 3699 117 1265 24 2 16 1389 2545 1261 27
1.01.2013 22 3734 117 1093 25 2 16 1315 2594 1276 27
1.01.2014 22 3765 120 1169 23 2 16 1307 2625 1291 28
1.01.2015 24 3769 120 1173 24 2 17 1336 2743 1322 27
1.01.2016Шаблон:Efn 22 3366 102 1042 26 1 16 2037 2714 1896 43
1.01.2017 22 3394 102 1051 26 1 16 2270 2755 2002 58
1.01.2018 24 3433 103 1055 26 1 16 2270 2713 2041 58
1.01.2019 25 3470 103 1057 26 1 16 2276 2733 2039 58

Див. також[править]


Зауваження[править]

Шаблон:Notelist

Примітки[править]

  1. "Архівована копія". Archived from the original on 16 січень 2012. Retrieved 12 січень 2012.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  2. "Історія - Київська Архиєпархія УГКЦ" (in українська). Retrieved 2019-08-30. 
  3. "«УГКЦ – Церква Володимирового Хрещення яка перебуває в сопричасті зі Вселенським Архиєреєм та є Церквою свого права» – Блаженніший Святослав". ugcc.ua. Retrieved 2019-08-30. 
  4. "УГКЦ бачить себе помісною «Церквою Володимирового Хрещення» лише у єдності з папою Римським » Релігія в Україні. Вера и религия. Философия и религия в Украине". www.religion.in.ua. Retrieved 2019-08-30. 
  5. "«Українська Греко-Католицька Церква – Церква Володимирового Хрещення, яка була, є і буде душею українського народу» – Блаженніший Святослав – Харківський екзархат УГКЦ" (in українська). Retrieved 2019-08-30. 
  6. "Синоду Єпископів УГКЦ презентували факсимільне видання Пересопницького Євангелія". ugcc.if.ua. Retrieved 2019-08-30. 
  7. "Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви з приводу 1020-ліття Хрещення Русі | УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА". orthodox.org.ua. Retrieved 2019-08-30. 
  8. Чубатий, Микола. "Українська Католицька Церква". Православные католики Одессы (in ru-ru). Retrieved 2017-07-19. 
  9. Головні документи Берестейської унії // Гудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. — Львів : Ін-т історії Церкви Львів. богословської академії, 2000. — С. .
  10. S. Senyk, The Ukrainian Church and Latinization. — Orientalia Christiana Periodica, 56, 1990. — C. 165—187.
  11. "24 червня 2011 у Львові УГКЦ представила новий катехизм // www.ugcc.org.ua". Archived from the original on 3 грудень 2011. Retrieved 10 жовтень 2011.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  12. а б в г д е "Історія УГКЦ — Визначення // Українська Греко-Католицька Церква. Офіційний сайт. 2013". Archived from the original on 22 лютий 2014. Retrieved 6 лютий 2014.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  13. "Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України". https://zakarpattya.net.ua/. Закарпаття онлайн. 2019-01-03. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  14. "Еклезіологічні підстави для входження Мукачівської Греко-Католицької Єпархії до УГКЦ". https://www.religion.in.ua/. Релігія в Україні. 2013-04-05. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  15. "Греко-католики Рахова прагнуть єдності з УГКЦ". https://zakarpattya.net.ua/. Закарпаття онлайн. 2011-11-20. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  16. "Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ". https://zakarpattya.net.ua/. Закарпаття онлайн. 2018-11-12. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  17. Savchuk, Borys. (2001). Korchma : alkoholʹna polityka i rukh tverezosti v Zakhidniĭ Ukraïni u XIX-30-kh rokakh XX st. (in укр). Ivano-Frankivsʹk: Lilei︠a︡-NV. p. 92. ISBN 9667263908. OCLC 50998989. 
  18. Документи свідчать: Львівський «собор» 1946 року був псевдо-церковним зібранням, 11 Березня 2010 року
  19. Див., наприклад, лист від 17 грудня 1945
  20. "Повідомлення Ватиканського радіо". Archived from the original on 2 травень 2011. Retrieved 11 грудень 2011.  Check date values in: |access-date=, |archive-date= (help)
  21. докладніше — Уведення на престол Глави УГКЦ очолили 350 священиків
  22. "Храм УГКЦ у центрі Львова перейшов до ПЦУ". Інформаційне агентство «Вголос». 2019-03-03. Retrieved 2019-03-03. 
  23. "Екзарх Константинополя Даниїл: Православна церква України може стати патріархатом". 
  24. "Глава УГКЦ підписав декрет про встановлення Ордена митрополита Андрея Шептицького". https://risu.org.ua/. Релігійно-інформаційна служба України. 2019-10-16. Retrieved 16 жовтня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  25. "Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України". https://zakarpattya.net.ua/. Закарпаття онлайн. 2019-01-03. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  26. "Еклезіологічні підстави для входження Мукачівської Греко-Католицької Єпархії до УГКЦ". https://www.religion.in.ua/. Релігія в Україні. 2013-04-05. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  27. "Греко-католики Рахова прагнуть єдності з УГКЦ". https://zakarpattya.net.ua/. Закарпаття онлайн. 2011-11-20. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  28. "Московське православ’я на Закарпатті як дітище МГКЄ". https://zakarpattya.net.ua/. Закарпаття онлайн. 2018-11-12. Retrieved 22 червня 2019.  Check date values in: |access-date= (help)
  29. Офіційні дані Державного комітету (департаменту) України у справах релігій

Джерела[править]

Шаблон:Refbegin

  • Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939—1950) / переклад з англ. Н. Кочан, за ред. О. Турія. — Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005.
  • Духнович А. История пряшевской Епархии / переклад з рос. Кустодієва, перевидана у творах О. Духновича. — Т. 2. — Пряшів, 1967.
  • Шаблон:Публікація
  • Пекар А. Нариси Історії церкви Закарпаття. — Рим, 1967.
  • Hopko V. Greko-Katoličeskaja Cerkov 1846—1946. — Пряшів, 1946.
  • Pekar A. Historic Background of the Eparchy of Prjashev. — Pіttsburg, 1968.
  • Kubinyi J. The History of Prjašiv Eparchy. — Rome, 1970.
  • Обнаружена петля в шаблонах: Шаблон:Ref-infoThe Tragedy of Gr. Cath. Church in Czechoslovakia. — New York, 1971.

Шаблон:Refend

Посилання[править]

Шаблон:Sister Категорія:Посилання на категорію Вікісховища відрізняється від властивості Вікіданих Шаблон:Refbegin

Шаблон:Refend

Шаблон:Релігія в Україні Шаблон:Греко-католицькі церкви Шаблон:Територіальна структура УГКЦ Шаблон:Східно-християнські церкви в Україні і в українській діаспорі Шаблон:Ac Категорія:Українська церква Категорія:Надпопулярні статті Категорія:1596 у Європі