Сербія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти к навигации Перейти к поиску
  1. ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ Шаблон:Hatnote

Шаблон:Картка Країна Сербія, офіційна назва Респу́бліка Се́рбія (серб. Репу̀блика Ср̀бија / Republika Srbija) — країна в центральній частині Балканського півострова, має в своєму складі Косово і Воєводину. Межує на півночі з Угорщиною, на північному сході — з Румунією, на сході — з Болгарією, на півдні — з Північною Македонією, на південному заході — з Албанією (тільки де-юре) та Чорногорією, на заході — з Хорватією і з Боснією та Герцеговиною. Площа 88 400 км²; столиця Белград, 9,66 млн мешканців (1990), за національністю в основному серби (близько 6,7 млн, у всьому світі понад 9 млн), далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (близько 45000) тощо. Рельєф: родюча долина Дунаю на півночі, гори на півдні. Розмовна й літературна мова сербів: сербський варіант сербохорватської мови, абетка — за конституцією Республіки Сербія державною мовою є саме кириличний варіант сербської мови, хоча на практиці переважає латиниця (якою до 1945 року серби не користувалися взагалі); найрозповсюдженіша релігія: православ'я.

У 2007 році Національна асамблея Сербії проголосила озброєний нейтралітет.

1 березня 2012 Сербія офіційно набула статусу кандидата в члени Євросоюзу.

Історія[править]

Докладніше: Історія Сербії

Мапа Сербії без невизнаної Республіки КосовоСербія заселена сербами й іншими слов'янськими племенами з VI-VII століть, до кінця XII століття перебувала під владою Римської (Ромейської) імперії (Візантії), у XIII і XIV століттях — незалежна держава, з XV століття входила до складу Османської імперії і частково (з XVI століття) Священної Римської імперії. Після двох протиосманських повстань Сербія здобула у 1830 році широку автономію, а у сербсько-турецькій війні 1876—1877 — повну незалежність і стала у 1882 році королівством. У грудні 1918 року увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменованого у 1929 році на Югославію, проголошену після визволення з німецької окупації (1941—1944) у листопаді 1945 року Соціалістичною Федеративною Республікою Югославії (СФРЮ) (мова — сербо-хорватська, релігія — православ'я).

Протистояння сербів і хорватів почалося ще у межах Югославії. Під час Другої світової війни на чолі Сербії стояв маріонетковий уряд, встановлений Німеччиною; після закінчення війни Сербія знову увійшла до складу Югославії. З 1986 року Слободан Мілошевич як лідер Сербської партії і президент почав популістську кампанію за скасування статусу автономії для Косова і Воєводини. Незважаючи на жорсткий опір і бажання вийти з федерації, Сербія формально скасувала автономію Косова у вересні 1990 року Мілошевич був переобраний у грудні 1990 року, але у березні 1991 року відбулися антикомуністичні виступи і виступи проти Мілошевича в Белграді. У 1991 році почалася громадянська війна, Мілошевич висловив претензії на частину Хорватії, заселену переважно сербами, під тиском ООН у січні була підписана угода про припинення вогню. Визнання ЄС незалежних Словенії, Хорватії і Боснії та Герцеговини у 1992 році фактично скоротило територію Югославії до однієї республіки Сербія. Правонаступником Югославії була оголошена республіка Сербія і Чорногорія у квітні 1992 року, на що не погодилися США і ЄС, оскільки війна продовжувалася. У березні 1992 року і повторно у червні тисячі сербів виступали за припинення війни у Боснії і Герцеговині.

Тривалий період перебування при владі Соціалістичної партії Сербії завершився в 2000 році після бомбардувань сербських міст авіацією НАТО (1999) та введення в Косово миротворчих сил ООН. У червні 1999, згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 1244, край перетворюється на протекторат ООН — Тимчасова адміністрація ООН в Косові, але як і раніше залишався офіційно частиною Сербії. Після 1999, Сербія і Югославський уряд не має контролю над територією, а в 2008 в односторонньому порядку було оголошено Республіку Косово.

У червні 2006 року, після проведеного в Чорногорії референдуму, припинив існування державний союз Сербії і Чорногорії.

Політичний устрій[править]

Докладніше: Парламент Сербії

Глава Сербії — Президент, обирається на п'ятирічний термін на загальних прямих виборах. Вищий орган виконавчої влади — Рада Міністрів на чолі з головою, який обирається парламентом з числа запропонованих Президентом кандидатур. Голова формує уряд, який затверджується парламентом. Законодавчий орган — однопалатний парламент (Народна скупщина) у складі 250 депутатів, які обираються на чотирирічний термін.

28-29 жовтня 2006 року на референдумі була прийнята нова Конституція Сербії, яка замінила основний закон 1990 року.

Президент, уряд і Скупщина розташовані в Белграді.

Влада[править]

Ана Брнабич, перша жінка, відкрита лесбійка голова уряду Сербії. Президент Сербії (серб. Председнік) обирається на п'ятирічний термін на загальних прямих виборах, може займати цю посаду не більше двох термінів. Згідно з Конституцією, є головнокомандуючим Збройними силами Сербії, представляє Сербію в світі, призначає послів і дипломатичних представників, пропонує Скупщині кандидатів на пост прем'єр-міністра, може розпускати Народну скупщину і накладати вето на прийняті закони. Також серед обов'язків президента оголошення надзвичайного стану, а також вручення державних нагород.

За результатами президентських виборів 2 квітня 2017 року Сербію очолив лідер Сербської прогресивної партії Александр Вучич, який набрав більше 55 % голосів.

Уряд (серб. Влада) є носієм виконавчої влади і складається з 20 членів, в тому числі прем'єр-міністра, одного або декількох віце-прем'єрів і кількох міністрів. Його склад затверджується Скупщиною Сербії більшістю голосів так само як і глава кабінету міністрів, чию кандидатуру пропонує Президент Сербії.

Згідно сербської Конституції кабінет міністрів відповідальний за визначення та проведення політики, виконання законів і їх розробку, організовує і контролює органи державної влади і т. д.

Парламент та суди[править]

У вересні 1990 року, під час демократичних перетворень в Югославії, була прийнята нова сербська конституція, яка заснувала однопалатний парламент — Народну скупщину (250 місць), депутати якої обираються на чотирирічний термін.

Орган конституційного нагляду — Конституційний суд, вища судова інстанція — Верховний касаційний суд, суди апеляційної інстанції — апеляційні суди, суди першої інстанції — вищі суди, нижча ланка судової системи — основні суди орган здійснює підбір кандидатур на посади суддів — Верховна рада юстиції.

Країни (позначено зеленим), які визнали Косово як незалежну країну. В даний час зовнішня політика країни характеризується прагненням вступити в ЄС, дипломатичною боротьбою проти визнання незалежності автономного краю Косово і розвитком всебічних відносин з багатьма країнами світу.

Зовнішня політика[править]

Сербські військові на навчаннях в НімеччиніЗа кордоном Сербія представлена ​​64 посольствами і 22 генеральними консульствами. На території самої Сербії розташовані 70 посольств і 5 генеральних консульств. Після розпаду Югославії Сербія успадкувала приблизно третину майна зовнішньополітичного відомства СФРЮ.

Сербія є членом таких міжнародних організацій як: ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Інтерпол, Всесвітній банк, Партнерство заради миру, Пакт стабільності для Південно-Східної Європи, ЮНЕСКО, Всесвітня туристична організація, Всесвітній поштовий союз, Всесвітня конфедерація праці, Всесвітня митна організація, Всесвітня метеорологічна організація, Всесвітня організація охорони здоров'я і так далі.

Збройні сили[править]

Сербська армія складається з сухопутних військ, ВПС і ППО. Велика частина озброєння успадкована від СФРЮ і СРЮ. Періодично відбувається придбання нових зразків в незначних кількостях. З 2011 року служба в армії стала добровільною. До цього термін строкової військової служби був 6 місяців, альтернативної служби — 9 місяців. Військові витрати в 2011 році склали 2,8 % від ВВП країни.

Ще в 2006 році Сербія і НАТО підписали договір про військову співпрацю.

Сербія співпрацює з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру». У 2014 році сторони узгодили план індивідуального партнерства за програмою, покликаною зміцнити довіру між учасниками.

Статус Косова[править]

Проголошення незалежності Косова відбулося в неділю 17 лютого 2008 року, шляхом одностайного кворуму Асамблеї Косова, при 109 голосах «за» та жодного «проти», за винятком 11 представників сербської меншини, які бойкотували процедуру голосування.

За станом на 1 грудня 2016 незалежність Косова визнали 114 держав із 193 (59 %), країн-членів ООН. Також, 23 з 28 (82 %) країн-членів Європейського Союзу та 24 з 28 (86 %) країн-членів НАТО, 34 з 57 (60 %) країн-членів ОІС визнають державу Косово.

Україна, на відміну від переважної більшості європейських країн і світу, не визнає державу Косово. Позиція з приводу визнання Косова залишається незмінною, а саме: базуючись на основоположних міжнародно-правових документах, Україна дотримується принципу безумовної поваги до суверенітету і територіальної цілісності всіх держав у міжнародно-визнаних кордонах. Україна вважає Косово невід'ємною частиною Сербії[1][2][3]. Серед інших, п'ять країн-членів ЄС, які не визнають край як державу: Кіпр[4][5], Греція[6], Румунія[7], Словаччина[8][9] та Іспанія[10][11].

Адміністративний поділ[править]

Прапор Воєводини Автономний край Косово і Метохія У липні 2009 року Скупщина Сербії прийняла закон про розділення країни на сім регіонів:

Ці регіони сформовані як статистичні одиниці, які охоплюють територію певних округів з метою збору інформації для Республіканського інституту статистики і для органів місцевого самоврядування.

Округи[править]

Поряд з цим, територія Сербії поділена на 29 округів і територію міста Белград. На території автономного краю Воєводина знаходиться 7 округів, на території Косова і Метохії — 5, інші розташовуються на території центральної Сербії. Кожен округ очолюється головою округу, який відповідальний безпосередньо перед урядом Сербії. Округи діляться на кілька муніципалітетів (общин), які мають свої органи самоврядування.

Демографія[править]

Чисельність населення Сербії за підсумками перепису, що пройшов у жовтні 2011 року — 7 186 862, в 2002 році цей показник становив 7 498 001. Сербська абетка Дані про чисельність населення Сербії не включають населення Косова і Метохії і албанців півдня Сербії, які бойкотували перепис. Сербія знаходиться в гострій демографічній кризі з початку 1990-х років, коли смертність безперервно перевищила народжуваність (показник смертності на 2011 рік перевищує показник народжуваності — 14,2 і 9,3 відповідно). Сербія має один з найбільш негативних темпів зростання населення в світі, займаючи 225 місце з 233 країн. Національний склад муніципалітетів Сербії, 2011 рік За деякими оцінками, близько 300 000 осіб полишило Сербію в 1990-х рр., Приблизно 20 % з них мають вищу освіту. Через низьку народжуваність та еміграцію молоді країна входить в десятку країн світу з найбільшим середнім віком населення.

Етнічний склад[править]

Серби є найбільшою етнічною групою в Сербії, що становить 83 % від загальної чисельності населення, якщо рахувати без Косова і Метохії. Другою за чисельністю етнічною групою є угорці — 3,9 % у всій Сербії і 14,3 % населення в Воєводині. Інші меншини включають боснійців, циган, албанців, болгар, чорногорців, македонців, словаків, русинів, румунів. У Сербії проживає і значна китайська діаспора.

Сербія має найбільше число біженців в Європі. Серби

Мови[править]

Офіційною мовою країни є сербська мова на кирилиці. Має загальнодержавний статус. Нарівні на регіональному та місцевому рівнях також офіційно використовуються ще 12 мов. У скупщині (парламенті) Воєводини з 2002 року офіційно можуть використовуватися (нарівні з сербською) п'ять мов: угорська, словацька, хорватська, румунська та русинська мова. У Косові і Метохії статус має також албанська.

Що стосується місцевого рівня (громада), то мова отримує там офіційний статус, якщо частка носіїв досягає певного показника. В результаті угорська мова має офіційний статус в 30 муніципалітетах Воєводини, словацька — у 13, румунська в 9, русинська в 8, хорватська в 3, чеська в 1. Лише в окремих громадах Центральної Сербії офіційний статус також мають інші мови.

Крім того, згідно з ратифікованою Сербією Європейської хартії регіональних мов, офіційний статус отримала українська мова.

Релігія[править]

Докладніше: Релігія в Сербії

Сербія — світська держава. Конституція і закони Сербії гарантують свободу віросповідання.

Згідно з переписом населення 2002 року, без Косова:

Міста[править]

У Сербії налічується 6167 населених пунктів. 24 з них є містами. Шаблон:Найбільші міста Сербії Белград, Новий Сад, Крагуєваць і Ниш діляться на кілька муніципалітетів. Решта міст Сербії організовані як єдина територія місцевого самоврядування.

Культура[править]

Докладніше: Сербська культура

Література[править]

Досітей Обрадович Появу сербської писемності пов'язують з діяльністю Кирила і Мефодія. Перші пам'ятники сербської літератури датуються XI століттям, вони написані глаголицею. Уже в XII столітті з'являються тексти, написані кирилицею. В цей же період написана найдавніша з відомих книг сербською кирилицею — «Євангеліє» захумского князя Мирослава. Вона є найдавнішою і красиво ілюстрованою сербською книгою під час Середньовіччя.

За часів турецького панування серед сербів поширювалася лірична і епічна література.

У XVII столітті в сербській літературі з'явилися тенденції бароко. Під його впливом творили Андрія Змаевич, Гаврило Стефанович Венцловіч, Йован Райіч, Захарія Орфелін та ін. Досітей Обрадович був найвидатнішим діячем епохи Просвітництва, а найзнаменитішим представником класицизму став Йован Стерія Попович, хоча в його творчості були і елементи романтизму.

Значну роль в становленні сербської літератури та в розвитку раннього романтизму зіграв чорногорський князь-митрополит Петро II Петрович. Головною темою його віршів стала боротьба чорногорців і сербів проти турків-османів, а його драматична поема «Гірський вінець» проповідувала ідею об'єднання південних слов'ян.

Під час національного відродження в першій половині XIX століття Вук Караджич перевів Новий Заповіт на сербську народну мову і реформував сербську мову і орфографію. Цим було закладено основи для сербської літератури Нового часу. Відомі сербські автори XIX століття: Бранко Радічевіч, Петар Петрович Негош, Лазу Костич, Джура Якшич і Йован Змай. XX століття в сербській літературі ознаменувалось такими іменами як Іво Андрич, Ісидора Секуліч, Мілош Црнянський, Меша Селімович, Добрица Чосич, Данило Кіш, Олександр Тішма. Серед поетів відомими були: Мілан Ракич, Йован Дучіч, Десанка Максимович, Міодраг Павлович, Мирослав Антич, Бранко Мільковіч і Васко Попа.

Наприкінці XX століття і на початку XXI століття найбільш відомими авторами стали Давид Албахарі, Мілорад Павич, Момо Капор, Небойша Єврич, Горан Петрович, Світлана Велмар-Янкович, Светіслав Басара.

Україно-сербські відносини[править]

Шаблон:Розширити

Сербський священик під час Відована. Це головне національне свято Сербії. У християн день присвячений святому Віту.

Свята[править]

  • 1 і 2 січня — Новий рік
  • 5 січня — Туціндан
  • 7 січня — Різдво
  • 14 січня — Православний Новий рік
  • 27 січня — День Святого Сави
  • 15 лютого — День державності та День сербської армії
  • Великий понеділок
  • Велика п'ятниця
  • Великдень
  • 1 і 2 травня — День праці
  • 9 травня — День Перемоги
  • 28 червня — Відовдан
  • 21 жовтня — День пам'яті жертв Другої світової війни
  • 11 листопада — День перемир'я у Першій світовій війні

Джерела та література[править]

Література[править]

  • Шаблон:Публікація
  • Гнатюк В. Зносини українців з сербами. У Наук. зб. присвяченому М. Грушевському. Л. 1906;
  • Гольберг М. Півд.-слов. зв'язки «Руської Трійці». У зб. Міжслов. літ. взаємини, випуск 2. К. 1961;
  • Шевченко Ф. Серби і болгари в укр. коз. війську. У вид. Питання історії та культури слов'ян. К. 1963;
  • Білодід І. Вук Караджіч в історії укр.-серб. наук. зв'язків. К. 1965;
  • Гуць М. Сербо-хорв. народна пісня в Україні. К. 1966;
  • Гуць М. Сербо-хорв. нар. пісні в укр. перекладах (1837—1965). У вид. Слов. літературознавство і фольклористика. Випуск 5. К. 1970.

Шаблон:Refbegin

Шаблон:Refend

Див. також[править]

Посилання[править]

Примітки[править]

  1. "Петріт Селімі: "Навіть Сербія почала сприймати Косово як незалежну державу"". Retrieved 2016-07-31. 
  2. "МЗС України не бачить підстав для визнання Косова, Абхазії і Південної Осетії". Retrieved 2016-07-31. 
  3. "Україна не визнає Косово, незважаючи на рішення суду ООН". Retrieved 2016-07-31. 
  4. "FM: Cyprus will never recognize unilaterally declared independence of Kosovo - People's Daily Online". english.peopledaily.com.cn. Retrieved 2016-07-31. 
  5. "WebCite query result". www.webcitation.org. Retrieved 2016-07-31. 
  6. ""Recognition of Kosovo condition for Greece" - daily - - on B92.net". Retrieved 2016-07-31. 
  7. "President Basescu says Romania not to recognize Kosovo independence". Retrieved 2016-07-31. 
  8. "kosovotimes.net - kosovotimes Resources and Information. This website is for sale!". 2012-02-23. Retrieved 2016-07-31. 
  9. "Словаччина почала визнавати загальногромадянські паспорти Косово — Подорож до Європи". tourputevka.com. Retrieved 2017-02-19. 
  10. Признать или не признавать Косово?Шаблон:Недоступне посилання
  11. "Latin American Herald Tribune - Spain Will Not Change Position Against Kosovo Independence". www.laht.com. Retrieved 2016-07-31. 

Джерела[править]

Посилання[править]

Шаблон:Ci

Шаблон:Розташування2

Шаблон:Сербія в темах Шаблон:Navboxes Шаблон:ВП-портали Шаблон:Бібліоінформація

Категорія:Слов'янські країни Категорія:Країни, що не мають виходу до моря Категорія:Держави-члени ООН