Лівицький Микола Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти к навигации Перейти к поиску
Шаблон:If1
Микола Андрійович Лівицький
Шаблон:Wikidata
Микола Андрійович Лівицький

Час на посаді:
22 березня 1967 — 8 грудня 1989
ПопередникСтепан Витвицький
НаступникПлав'юк Микола Васильович

Народився{{wikidata/p569||{{{дата смерт
Шаблон:Wikidata/p19
ПомерШаблон:Wikidata/p570
Шаблон:Wikidata/p20
ГромадянствоШаблон:RUSold

Шаблон:UNR

Шаблон:USA
Національністьукраїнець
ДружинаГельга Лівицька
Нагороди Шаблон:Воєнний хрест (УНР)
Микола Андрійович Лівицький на сайті Верховної Ради

15px [{{localurl:Ошибка скрипта: Модуля «Wikidata/Interproject» не существует.}}?uselang=uk Роботи] у Вікіджерелах

15px [{{localurl:Ошибка скрипта: Модуля «Wikidata/Interproject» не существует.}}?uselang=uk Висловлювання] у Вікіцитатах

15px [{{localurl:Commons:Category:{{#property:P373}}}}?uselang=uk Медіафайли] у Вікісховищі

Категорія:Персоналії за алфавітом

[[Категорія:Статті до вікіфікації з Шаблон:Ambox/date]]Категорія:Статті з неправильним параметром дати у шаблоніКатегорія:Всі статті до вікіфікації

Шаблон:Однофамільці

Файл:Andriy Livyckyi.jpg
Могила Миколи Лівицького. Баунд-Брук, США

Мико́ла Андрі́йович Ліви́цький (Шаблон:ДН2, Жмеринка — 8 грудня 1989, Філадельфія) — український громадський та політичний діяч, журналіст, Президент УНР в екзилі (19671989), .

Біографія[править]

Народився у м. Жмеринка, нині Вінницька область, Україна, тоді Вінницький повіт, Подільська губернія, Російська імперія. Син Андрія Лівицького.

Навчався в 1-й Українській школі ім. Шевченка Києва.

1920 року разом з батьком — на той час головою Ради народних міністрів Української Народної Республіки — виїхав за кордон. Середню освіту продовжив здобувати на матуральних курсах у Празі при Українській господарській академії. Закінчив Вищу торговельну школу у Варшаві, економіко-соціальний факультет Женевського університету, отримав ступінь магістра комерційних наук.

Був активістом студентського руху, обирався головою (першим) новоствореної студентської корпорації «Запоріжжя» у Варшаві. Брав участь у з'їздах Центрального союзу українського студентства, був одним з видавців часопису «Студентський голос» (1927—1928, Варшава).

У 1930-х роках у Варшаві та Женеві вивчав економіку та журналістику. У 1923—1939 роках був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй. Спеціальний кореспондент журналу «Тризуб» у Женеві, керівник женевської філії Українського пресового бюро. 1932-го через адвоката Самуеля Підгірського пом'якшив обвинувачення Юрієві Косачу — перед тим йому дав вказівку розробити «План розбудови національного руху на Волині».

У 1938—1939 роках за дорученням уряду УНР в еміграції перебував у Карпатській Україні задля координації дій її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР.

У 1937—1942 роках — на дипломатичній роботі в країнах Європи. У роки Другої світової війни деякий час жив у Варшаві, а у 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі потому був ув'язнений гестапо.

Один із засновників і керівників Українського національного державного союзу (УНДС): заступник голови (з 1946), голова УНДС (з 1951). У 1948—1950 очолював Спілку українських журналістів на чужині, згодом перебрав керівництво Українським Національно-Державним Союзом. Від 1949 — член виконавчого органу (уряду) Української Національної Ради, а з 1957 — голова (прем'єр) виконавчого органу і міністр закордонних справ.

Був редактором газети «Мета» Українського інформаційного бюро в Мюнхені (1954—1957).

Упродовж 1967—1989 — Президент УНР в екзилі. На посту президента УНР проявив себе більше як авторитарний діяч, що й спровокувало у 70-х роках конфлікт між партіями, які входили до УНРади. Конфлікт вдалося погасити після прийняття «Тимчасового закону», який дещо демократизував Державний центр УНР в екзилі.

Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975), «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками» (1984).

Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Відзнаки[править]

Нагороджений Хрестом Відродження — військовою відзнакою, запровадженою у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки (наказ № 46 від 14.8.1977, число нагороди — 1).[1][2]

Вшанування пам'яті[править]

22 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 110 років з дня народження Миколи Лівицького (1907—1989), громадського і політичного діяча, Президента Української Народної Республіки в екзилі.[3]

Примітки[править]

Публіцистика[править]

Література[править]

  • Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.
  • Гупало Сергій. Кінець ковельського підпілля // Дзеркало тижня. — 2002. — Липень.
  • Держ. Центр Укр. Нар. Республіки в екзилі. — Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993.
  • Каравченко І. В. Юридична енциклопедія. — Т. 3. — Київ, 2001. — С. 486.
  • Кучерук О. Лівицький Микола Андрійович // Шаблон:ЕІУ

Посилання[править]

Шаблон:Бібліоінформація

Шаблон:Послідовність Президентів УНР

Шаблон:УНР2 Шаблон:Голови уряду українських державних утворень з 1917

Лівицький Микола Категорія:Президенти УНР Категорія:Уродженці Жмеринки Категорія:Випускники Варшавської вищої торговельної школи Категорія:Випускники Женевського університету Категорія:Українські журналісти Категорія:Українські дипломати Категорія:Репресовані Категорія:Поховані на цвинтарі святого Андрія (Саут-Баунд-Брук) Категорія:Українці Філадельфії